Розділ. 9.1

Джулія

Я не могла повірити, що вони справді тут.

Ще кілька годин тому я була впевнена, що більше ніколи не побачу ні Асті, ні Зоряну. Думка про них мучила мене від самого початку цього кошмару. Я прокидалася серед ночі, думаючи про те, чи живі вони, чи не боляче їм, чи не самотньо.

І тепер вони сиділи поруч.

Після того як нас нагодували, а Дрекар разом з іншими воїнами пішов, у кімнаті стало набагато спокійніше. Не було цього постійного відчуття, ніби на тебе дивиться величезний хижак. Лише ми.

Ми сиділи прямо на ліжку та на підлозі біля нього, доїдаючи дивно смачну їжу. Я досі не знала, що саме це було, але на смак нагадувало щось між тушкованим м’ясом і овочами. Після стількох днів страху, виснаження й голоду навіть проста тепла їжа здавалася чимось неймовірним.

Я дивилася на дівчат і не могла відвести очей.

Асті сиділа біля мене, підібгавши під себе ноги. Її довге темне волосся було заплетене в косу, яка лежала на плечі, а горіхові очі здавалися трохи втомленими, але теплими. Вона завжди була такою. Спокійною. Наче тихе місце, куди можна сховатися від усього поганого.

Зоряна сиділа навпроти нас, схрестивши ноги. Волосся, як завжди, було зібране в хвіст, кілька пасм вибилися біля обличчя. Вона намагалася виглядати спокійною, але я бачила її занадто добре. Бачила напружені плечі, швидкі рухи пальців, те, як вона кусала щоку зсередини.

Я знала її все життя.

Ми з Асті познайомилися із Зоряною ще в дитинстві. З того часу були разом постійно. Вони стали для мене більше ніж подругами. Сестрами. Я була найстаршою серед нас, і вони завжди чомусь прислухалися до мене, навіть коли я сама не знала, що робити.

І тепер, коли ми знову були разом, мені раптом захотілося хоча б на кілька хвилин повернути те відчуття нормальності, яке було між нами раніше.

Я витерла руки об тканину дивного пледа і прищурилася, дивлячись на Зоряну.

— Ну Зорь, і що це означає?

Вона підняла голову і кинула на мене погляд, повний удаваного нерозуміння.

— Що саме?          

Я ледь стримала усмішку.

— Ну давай. Ти можеш нам розказати. Дрекар був правий? Тобі подобається Сайріс?

— Ні! — Зоряна мало не пискнула, різко випрямившись. Її темні очі стали круглими. — Ти що взагалі таке говориш?

Поруч зі мною Асті тихо хрюкнула від сміху і швидко прикрила рот рукою.

Я відчула, як мої губи самі розтягуються в широку усмішку.

— Та нічого страшного, якщо так. Він симпатичний хлопець. І тобі вже двадцять один, Зорь.

— Джулі...          

— От Сандрі подобається Зірекс, хоча я взагалі вважаю, що він для неї застарий.

— Ні! — Сандра аж підскочила на місці, її щоки одразу стали червоними. — Неправда!

Я склала руки на грудях і вигнула брову.

— Та невже?          

— І взагалі мені через місяць дев’ятнадцять, — пробурмотіла вона вже значно тихіше.

Я не витримала і засміялася.

Зоряна закотила очі так сильно, що я була впевнена — ще трохи, і вони просто закотяться десь під ліжко.

— Я не закохана в нього, — буркнула вона. — Просто залиште це.

Ми з Асті переглянулися.

Вона сиділа поруч зі мною, трохи нахилившись вперед, і на її губах грала така сама усмішка, як і в мене. Асті була другою по старшинству серед нас. Їй двадцять три, всього на рік менше, ніж мені. І іноді мені здавалося, що ми розуміємо одна одну навіть без слів.

— Зорь, — протягнула вона м’яко, — ти б бачила себе збоку.

— Я вас ненавиджу.

— Ой, та перестань, — сказала я, штовхнувши її ногою. — Ти просто злякалася, бо він гарний.

— Я не злякалася.

— Тоді чому ти дивилася на нього так, ніби він останній чоловік у всесвіті?

— Бо він стояв занадто близько! — огризнулася вона, але її щоки стали ще червонішими.

Я засміялася так голосно, що навіть Асті не витримала і захихотіла поруч.

І вперше за дуже довгий час це не було вимушено.

Ми просто сиділи разом, сміялися, підколювали одна одну, як колись.

І, можливо, саме в цей момент я вперше відчула, що не все втрачено.