8.7

Я витріщився в глибокі темно-карі очі Зоряни, все ще не до кінця розуміючи, як саме вона змогла так швидко мене повалити.

Вона стояла навпроти, маленька, худенька, з опущеними плечима і скуйовдженим волоссям, яке вибилося з хвоста після нашої сутички.

І ця самка щойно поклала мене обличчям у підлогу.

— Як ти це зробила? — запитав Сайріс, присідаючи поряд зі мною.

Його голос був майже захопленим.

Зоряна схрестила руки на грудях і звузила очі.

— По-перше, я хочу знати, чому він напав на тебе.

Я нахилив голову набік і нахмурився.

— Ти проявляла ознаки страху, коли він зайшов у кімнату. Я не дозволю жодному воїну під моєю владою налякати жінку.

— Що? Я не боюся його.

Я ще сильніше насупився.

— Тоді чому ти виглядала так, ніби боялася?

Зоряна різко відвела погляд.

Її щоки почали наливатися кольором.

Спочатку рожевим.

Потім червоним.

Потім майже бордовим.

І в той момент я все зрозумів.

Я повільно закрив очі.

— Зрозуміло, — пробурмотів я. — Це був не страх. Це був потяг до молодого самця. Мені варто було краще принюхатися до повітря.

— О Боже, — простогнала Зоряна, закриваючи обличчя руками.

Джулі голосно розсміялася.

Асті теж ледве стримувала сміх.

Сайріс, навпаки, завмер.

— Мілорд? — обережно перепитав він, все ще стоячи з опущеною головою.

Я повернувся до нього.

— Я повинен вибачитися перед тобою, Сайріс. Я напав без причини.

— Все добре, мілорд.

Він одразу підняв голову і швидко перевів погляд на Зоряну.

Але самка вже стояла до нас спиною, сховавши палаюче обличчя від усіх.

Вона щось тихо бурмотіла Асті, а та вже відверто сміялася.

— Але як тобі вдалося так мене повалити? — запитав я, все ще намагаючись зрозуміти, як король воїнів дозволив маленькій самці притиснути себе до землі.

— Зоря просто одержима бойовими мистецтвами вже тринадцять років, — сказала Джулі. — У неї чорні пояси з тхеквондо, айкідо, карате і тай-чі. Вона ще брала участь у турнірах із кікбоксингу.

Я повільно моргнув.

— Що таке... тхеквондо? І тай-чі?

— Це стилі боротьби в нашому світі, — пояснила Джулі. — Вона закохалася у фільм із Jackie Chan, коли їй було п’ять. Після цього чотири дні на тиждень тренувалася без перерв.

Я подивився на Зоряну ще раз.

На її худі руки.

На тонкі зап’ястя.

На маленький зріст.

— Але... вона ж жінка. І така молода.

Джулі та Асті переглянулися і тихо хіхікнули.

— Так, і що з того? — запитала Джулі. — Тільки тому, що вона жінка, вона має бути слабкою і не здатною захистити себе?

Я відкрив рот, але не одразу знайшов, що сказати.

— Ні, але... для цього ж існує партнер. Якщо в самки немає пари, її захищає батько або хтось сильніший.

Зоряна різко повернулася до мене.

Її очі спалахнули.

— Так, але наші рідні мертві, — сказала вона. — Їх заживо з’їли ці довбані ракси просто в нас на очах.

У кімнаті миттєво стало тихо.

Навіть Сайріс опустив голову.

— А щодо захисника, — продовжила Зоряна, — то він мені не потрібен. Я більш ніж здатна сама потурбуватися про себе. Я ж прижала твою здорову задницю до землі, чи не так?

І я не знав, чому не розлютився на її тон.

На її слова.                 

На те, що вона говорила зі мною так сміливо.

Можливо, тому що мені подобався цей вогонь у ній.

Ця готовність битися.

Готовність захищати тих, кого вона любить, навіть якщо перед нею стоїть король.

Але її слова знову повернули мене до реальності.

До того, що вони втратили.

До того, що ракси досі існують.

Я подивився на всіх чотирьох самок.

На Джулі, яка міцно стискала руку сестри.

На Асті, яка більше не сміялася.

На Сандру, чий погляд потемнів.

На Зоряну, яка раптом перестала виглядати такою войовничою.

— Я ще раз співчуваю через смерть ваших рідних, — тихо сказав я. — Я нікому не побажаю такої смерті.

Дівчата лише мовчки опустили голови.