8.2

Коли ми дійшли до медичного відділу, я відчув, як напруга всередині мене трохи слабшає.

Тут було тихіше.

Не було воїнів, чужих запахів, зайвих поглядів.

Я провів Джулі всередину, тримаючи її руку в своїй. Її маленька долоня все ще здавалася такою крихкою поруч із моєю, і мені подобалося це відчуття. Подобалося знати, що вона поруч. Що вона моя.

Я направив її до одного з ліжок біля дальньої стіни, де лежала її сестра.

Як тільки Джулі побачила другу самку, вона різко вирвала свою руку з моєї хватки.

— Сандра!               

Її голос тремтів від емоцій.

Вона майже побігла вперед, і я тільки в останню секунду стримався, щоб не зупинити її через страх, що вона може впасти або перечепитися.

Але вона вже була біля сестри.

Сандра піднялася на ліжку, і в наступну мить вони обидві міцно обіймали одна одну.

Я завмер, дивлячись на них.

У грудях з’явилося дивне відчуття.

Тепле.               

Болюче.               

Наче щось стискало мене зсередини.

Джулі притискалася до сестри так, ніби боялася, що та знову зникне. А Сандра гладила її по волоссю, шепочучи щось тихе і заспокійливе.

Моя пара виглядала такою маленькою в її обіймах.

Такою вразливою.

І в той же час я вперше бачив, як напруга потроху йде з її плечей.

Вона знайшла частину свого дому.

— Мій володарю.

Я перевів погляд на Ореста, який вийшов із сусідньої кімнати.

— Як твоя рана на нозі?

— Вже зажила, — коротко відповів я. — Як Сандра?

Орест глянув у бік ліжка, де сиділи сестри, і ледь помітно посміхнувся.

— Молодша самка швидко відновлюється. Вона все ще слабка, але її стан значно кращий, ніж був учора. Я перевірю Джулі, як тільки вона буде готова, але я не бачу причин для хвилювання. Їм обом потрібно поїсти, відпочити і набратися сил. Особливо молодшій.

Я кивнув.               

— Дякую, Орест.

Я ще раз подивився на Джулі.

Вона сиділа на краю ліжка, міцно тримаючи сестру за руку, і на її обличчі вперше за довгий час з’явився справжній спокій.

— П’ята група знайшла ще двох самок, — сказав я. — Вони скоро прибудуть. Оглянь і їх теж.

— Звичайно.               

Я кивнув, а потім додав:

— Я подивлюся, чи готова моя пара до огляду, і покличу тебе.

Орест завмер.

— Пара?               

Я повільно перевів на нього погляд і тяжко зітхнув.

— Так. Джулі моя пара. І до неї будуть звертатися з повагою, відповідно до її статусу леді Етарії.

На обличчі Ореста миттєво з’явилося здивування.

— Звичайно, мій володарю. Я не хотів проявити неповагу. Просто... я не очікував, що ти знайдеш собі самку в цьому світі.

Я подивився на Джулі.

На її темне волосся, яке спадало на плечі. На її тонкі пальці, якими вона тримала руку сестри. На те, як вона нахилялася ближче до Сандри, ніби боялася пропустити хоча б одне її слово.

— Вони зовсім не такі, як ми думали, Орест, — тихо сказав я. — У цих людей є чому повчитися.

— Так, мій володарю.

У цей момент двері медичного відділу різко відчинилися.

Я повернув голову і побачив Тарка.

За ним стояли дві людські самки.

Одна була невисока, із темним волоссям, заплетеним у недбалу косу. Інша — світліша, худіша, з великими очима, в яких досі жеврів страх.

Я не одразу зрозумів, що сталося.

Але в наступну секунду Джулі різко піднялася з місця.

Її рука вислизнула з руки сестри.

— Асті... Зоря...           

Її голос зірвався.

Вона зробила крок вперед, потім ще один.

— Асті! Зоря!           

І побігла до них.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                 

ІЛЮСТРАЦІЇ:

Асті:

Зоряна: