Розділ. 8.1

Дрекар

Я ледве стримувався.

Кожен крок коридором був для мене справжнім випробуванням. Усе всередині вимагало одного — розвернутися, притиснути Джулі до найближчої стіни, знову відчути її під своїми руками, почути той тихий подих, який вона видавала щоразу, коли я торкався її.

Запах її збудження все ще висів у повітрі. Він був усюди. На моїй шкірі. У легенях. У голові.

Я стискав щелепи так сильно, що починали боліти зуби.

Моя пара йшла поряд, маленька, тендітна, ще слабка після всього, через що пройшла. Вона намагалася триматися впевнено, але я бачив, як інколи її кроки ставали повільнішими. Вона втомилася.

І саме це не давало мені остаточно втратити контроль.

Їй потрібно поїсти. Відпочити. Її має оглянути Орест. Я не мав права думати лише про власне бажання.

Справжній самець спочатку дбає про свою пару.

Навіть якщо всередині нього все рветься від потреби взяти її просто зараз.

Я йшов поруч, але весь час прислухався до неї. До її дихання. До биття її серця. До того, як тихо шаруділи її кроки по металевій підлозі корабля.

Ми звернули в інший коридор, і саме тоді я побачив двох воїнів біля входу до тренувальної зали.

Вони стояли з оголеними торсами, про щось розмовляючи між собою. Один із них уже повернув голову в наш бік.

У мене всередині щось темне й первісне миттєво підняло голову.

Я різко загарчав.

Низько. Попереджувально.

Обидва завмерли.

Я бачив, як вони вдихнули повітря. Відчули її. Відчули запах моєї пари.

Мої руки мимоволі стиснулися в кулаки.

Ще секунда — і я б кинувся на них.

Мабуть, вони побачили це в моїх очах, тому що обидва одразу схилили голови і, не сказавши ні слова, швидко зникли за дверима тренувальної зали.

Я дивився їм услід ще кілька секунд, поки двері не закрилися.

— Що це все означає? — тихо запитала Джулі.

Я одразу змусив себе сповільнити крок, щоб вона могла встигати за мною.

— Вони б тебе відчули.

— О.                 

Я перевів погляд на неї.

На мить мені здалося, що вона злякається. Що їй не сподобається те, наскільки власницьким і диким я був поруч із нею.

Але замість страху я побачив легку усмішку на її губах.

І це майже добило мене.

Моя маленька не боялася мене.

Навпаки.                 

Їй подобалося, що я так реагую.

Я шумно видихнув через ніс і відвів погляд, бо якщо дивитимуся на неї ще хоча б кілька секунд, то точно забуду про медичний відділ, Ореста і весь клятий корабель.

— Не усміхайся так, Джулі, — хрипко сказав я.

— Чому?                 

Я нахилився ближче, майже торкаючись губами її вуха.

— Тому що я і так ледве тримаюся.