7.6

Його дотик змінився.

Як тільки я притулилася до нього, його рука повільно ковзнула з моєї талії на спину. Рух був м’яким… обережним, зовсім не таким, яким він тримав мене ще кілька хвилин тому.

Тепер у цьому не було напруги.

Лише… тепло.            

Він ніжно проводив долонею вздовж мого хребта, ніби заспокоюючи. Але водночас не відпускав мене, притискаючи до себе так, щоб я відчувала кожен його вдих.

І це дивним чином заспокоювало.

— Я навчу тебе всьому, що тобі потрібно знати, Джулі, — тихо сказав він.

Його голос був глибоким, рівним… упевненим.

Наче для нього це вже вирішено.

— Тобі не потрібно ні про що турбуватися. Мої воїни допоможуть тобі адаптуватися.

Я заплющила очі на секунду.

Його слова звучали добре.

Надто добре.              

Але…                             

— А моя сестра?..

Це вирвалося само.

Бо що б не відбувалося зі мною… ким би він не був…

Сандра залишалася найважливішою.

Єдиною.                        

Я трохи відсторонилася, щоб подивитися на нього.

— Вона під моїм захистом, — відповів він одразу.

Без вагань.                   

— Ніхто не посміє завдати їй шкоди.

Його голос став твердішим.

Холоднішим.                            

І я зрозуміла…                        

Це не просто слова.

Це факт.                        

— Більше того… — він ледь усміхнувся, і в його очах на мить з’явилось щось тепліше, — мені здається, що Зірекс полюбив її.

Я різко вирівнялася.

— Полюбив?..                        

Моє серце знову прискорилося, але вже по-іншому.

Тривожно.                        

— Він точно не зашкодить їй?..

Я не знала його.

Не знала їхніх правил.

Не знала, як тут усе працює.

Але я знала одне — я не дозволю, щоб Сандра стала чиєюсь… без вибору.

Дрекар знову усміхнувся.

Спокійно.                        

Навіть трохи впевнено.

— Так. Я запевняю тебе — Зірекс добре про неї подбає.

Його рука все ще повільно рухалась по моїй спині, заспокоюючи.

— І не дозволить нікому нашкодити їй.

Я дивилася на нього, намагаючись знайти в його словах хоч якусь невпевненість.

Хоч щось, що змусило б мене сумніватися.

Але не знаходила.

І все ж…                        

— А якщо вона не захоче?.. — тихо запитала я. — Не захоче, щоб про неї турбувалися? Не захоче бути його парою?

Моє серце стиснулося.

— Він буде наполягати?..

Я боялася відповіді.

Дійсно боялася.            

І в ту ж секунду щось змінилося.

Я побачила це в його очах.

Темрява.                        

Глибока. Холодна.            

Його рука на моїй спині зупинилася.

— Жоден з моїх воїнів не буде примушувати самку, Джулі.

Його голос став іншим.

Не гучнішим.            

Але… небезпечнішим.

— Покарання за такий злочин — дуже суворе.

Я завмерла.            

— Мої воїни благородні.

Кожне слово звучало, як вирок.

— Якщо це не так… вони втрачають право на життя.

Моє горло пересохло.

Я ковтнула.                        

Повільно.                        

Бо я зрозуміла.            

Він не жартує.            

Не перебільшує.            

Він… дійсно це зробить.    

Вб’є.                        

Без вагань.            

І дивно…            

Це не налякало мене так, як мало б.

Бо разом із цією жорсткістю я відчула інше.

Захист.                        

Справжній.            

Непохитний.            

Я знову притулилася до нього, цього разу трохи міцніше.

І тихо видихнула.            

Моя тривога за Сандру… не зникла повністю.

Але стала меншою.

Бо тепер я знала.

З нею нічого не станеться.

Поки він поруч.