7.4

Я не хотіла відпускати його.

Ні фізично… ні емоційно.

Його слова все ще звучали в моїй голові — про контроль, про страх нашкодити мені, про те, що він стримується.

І я не могла цього прийняти.

Не після всього, що він для мене зробив.

Не після того, що я відчувала поруч із ним.

Я знову потягнулася до нього, обережно, але впевнено взяла його обличчя в долоні, змушуючи підняти погляд.

— Подивись на мене…

Він не опирався.

Його очі зустрілися з моїми — темні, глибокі, напружені.

Я вдихнула, відчуваючи, як серце знову пришвидшується.

— Я хочу, щоб ти завжди був зі мною таким, яким ти є, Дрекар, — тихо сказала я, не відводячи погляду. — Я знаю, який ти. Сильний. Жорсткий. Воїн.

Мої пальці ледь відчутно ковзнули по його щоках.

— І це… те, що мені потрібно.

Я трохи нахилилася ближче.

— Ти не завдаси мені шкоди.

Слова прозвучали впевнено.

Бо я дійсно вірила в це.

— Я довіряю тобі.            

На секунду між нами знову запала тиша.

Але тепер вона була іншою.

Глибшою.                        

Небезпечнішою.            

Його подих став важчим.

Я відчувала це.            

Він закрив очі лише на мить, ніби збирав усі залишки самоконтролю.

— Будь ласка… не спокушай мене, Джулія…

Його голос був хрипким, напруженим, ніби кожне слово давалося йому зусиллям.

— Я не дозволю собі знову підвести тебе.

Його руки трохи послабили хватку, але не відпустили мене повністю.

— Спочатку я подбаю про тебе. Тобі потрібно відновитися.

Він відкрив очі.            

І в них було щось… сильніше за бажання.

Рішення.                  

— А потім… коли ти знову станеш сильною…

Його голос став нижчим.

Темнішим.                        

— Я дам волю своїм бажанням.

Я відчула, як по тілу пробігла хвиля тепла.

Але він не зупинився.

— Але запам’ятай, моя маленька… — він нахилився ближче, і його голос став майже шепотом. — Як тільки я відчую твій смак…

Моє серце пропустило удар.

— Ніхто і ніколи не забере тебе у мене.

Його слова були не просто обіцянкою.

Вони звучали як клятва.

Як щось древнє. Первісне.

— Я буду потребувати тебе.

Його пальці знову міцніше стиснули мене.

— Я буду піклуватися про тебе. Забезпечу тобі життя, в якому ти ні в чому не будеш мати потреби.

Його погляд став серйознішим.

Глибшим.                        

— Джулія… ти повинна бути впевнена, що хочеш цього, що хочеш жити з Етаріанським воїном.

Я завмерла.                     

— Тому що коли ми станемо єдині…

Його голос став тихішим.

Але ще більш важким.

— Я ніколи не відпущу тебе.

Моє тіло відреагувало раніше, ніж розум.

Тепло розлилося всередині, серце забилося швидше, а в голові стало… дивно ясно.

Кожне його слово.            

Кожен сенс.            

Я розуміла.                   

Повністю.                        

І це не лякало мене.

Навпаки.                        

— На що це схоже?.. — тихо запитала я, не відводячи погляду. — Жити з Етеріанським воїном?

Він усміхнувся.            

І ця усмішка була іншою.

Легшою.                        

У його очах з’явилися іскри — пустотливі, майже грайливі.

— Пристрасне життя, — сказав він. — Наповнене щастям. Любов’ю. Відчуттям сім’ї.

Сім’я…                        

Це слово відгукнулося всередині мене болем і теплом одночасно.

— Колись… я захочу мати дітей.

Я моргнула.                        

— Від мене вимагатимуть… щоб я дав своїм людям хоча б одного сина.

Я насупилася.            

— Чому?..                        

— Спадкоємець, моя люба, — спокійно відповів він. — Мої люди очікуватимуть, що я дам їм спадкоємця.

Я завмерла.                   

Секунда.                        

Друга.                        

Мій мозок намагався скласти пазл.

Син.                        

Спадкоємець.             

Його люди.                   

Очікування.                 

І раптом…                   

— Спадкоємець?.. За трон?.. — я різко відсахнулася на кілька сантиметрів, дивлячись на нього широко розплющеними очима.

Моє серце знову почало шалено калатати.

— Хто ти, чорт забирай, такий?..