Затемнення. За межею Землі

Розділ. 7.1

Джулія

Я прокинулася різко.

Це було дивно.

За останні тижні кожне пробудження починалося зі страху — різкого, задушливого, такого, що змушував серце калатати ще до того, як я відкривала очі. Але зараз…

Було тихо.

І вперше за дуже довгий час — я відчувала себе… відпочившою.

Не повністю. Моє тіло все ще було важким, виснаженим, ніби з мене витягли всі сили. Шлунок болісно стискався від голоду, м’язи нили, але… в голові було ясно.

Чисто.

Мені знадобилась секунда.

Одна довга, тягуча секунда, щоб зрозуміти — я не там, де була раніше.

Я відкрила очі.

Темрява.

Але не повна. М’яке, ледве помітне світло проникало в кімнату — холодне, далеке. Світло зірок. Воно ковзало по металевій підлозі, по стінах, по краю ліжка.

Я повільно вдихнула.

Корабель.

Я на кораблі.

І тоді пам’ять повернулась.

Його руки.

Тепло.

Те, як я заснула, притиснувшись до нього.

Дрекар.

Я різко піднялася, серце одразу прискорилося.

— Сандра!

Голос зірвався сам.

Паніка накрила миттєво.

— Спокійно, — пролунав його голос.

Низький. Спокійний. Глибокий.

Звідкись із темряви.

Я різко повернула голову, намагаючись знайти його поглядом. Серце билося так голосно, що здавалося, я нічого більше не почую.

І тоді…

Під ліжком спалахнуло слабке світло.

М’яке. Тепле.

Кімната поступово наповнилася ним, і я побачила його.

Він сидів за столом біля дверей у ванну. Темний силует, сильний, нерухомий… але живий. Реальний.

— Дрекар?.. — мій голос став тихішим, але напруження нікуди не зникло. — Моя сестра?.. Вона… вона жива?

Він піднявся.

Повільно.

І пішов до мене.

Його рухи були обережними… навіть занадто. Наче він боявся налякати мене. Або… щось зламати.

В мені.

— З нею все добре, моя люба.

Ці слова…

Я ніби перестала дихати.

— Її перенесли з баюри. Вона зараз у медичному відділі. Орест повідомив мені, що Сандра виздоровіє.

Моє серце на секунду… просто зупинилося.

Виздоровіє.

Жива.

ЖИВА.

Але він не закінчив.

— З дуже незначними змінами.

І ця фраза… вдарила сильніше, ніж будь-який страх до цього.

— Змінами?.. — мій голос зірвався. — Якими змінами?

Він сів поруч.

Я відчула, як ліжко трохи просіло під його вагою. Його присутність стала ближчою, відчутнішою. Його погляд — прямим.

Він не відводив очей.

— В її крові була отрута раксів, — сказав він спокійно. — Це дуже сильна речовина, Джулія. Якщо її не вивести повністю… вона може змінити організм.

Мені стало холодно.

— Особливо… очі.

Я завмерла.

— Але загалом вона виздоровіє. Її тіло відновлюється. Це головне.

Я дивилася на нього.

І намагалася зрозуміти.

— Що з її очима?..

Мені було страшно почути відповідь.

Дійсно страшно.

— Вона буде бачити так само, як і раніше, — сказав він тихіше. — Але… їх вигляд зміниться.

Я нахмурилась.

— Як?..

— Їхній колір. І зіниці.

Я кліпнула.

Раз.

Другий.

— Колір?.. Але… як це можливо?..

Мій мозок відмовлявся це приймати.

Це звучало… нереально.

Він на секунду затримав погляд на мені, ніби зважував щось.

— Напевно, буде краще… якщо я покажу.

Він підвівся.

Я автоматично простежила за ним поглядом. Він підійшов до столу, взяв щось — невеликий планшет — і повернувся до мене.

Сів поруч.

Його рухи були спокійними. Контрольованими.

Він кілька разів торкнувся екрану… і потім повернув його до мене.

— Дивись.

Я нахилилась ближче.

І…

Завмерла.

— Сандра… — вирвалося в мене пошепки.

Вона не спала.

Сиділа. Жива. Свідома.

Її волосся було сплутане, збите в один великий ковтун, ніби вона не рухалась дуже довго. Але шкіра… вже не була такою блідою. Вона виглядала… краще.

Набагато краще.

Я вже хотіла видихнути з полегшенням.

Але тоді…

Я побачила її очі.

І мій подих обірвався.

Вони змінювалися.

Просто… змінювалися прямо у мене на очах.

Звичний блакитний — той самий, який я знала все життя — раптом переходив у зелений. Потім… у щось інше. Відтінок, який я навіть не могла нормально назвати.

Рожевий.

Я здригнулася.

А зіниці…

Вони не були нормальними.

Вони то звужувалися, витягуючись у вертикальні щілини — як у хижака…

То розширювалися настільки, що райдужка зникала повністю, залишаючи лише темряву.

Як у котів у темряві.

Це було…

Нереально.

Неправильно.

І водночас… вона була жива.

Говорила з кимось за кадром. Реагувала. Моргала.