6.3

Я дивлюся на них — на своїх воїнів, на тих, хто довірив мені свої життя, свої клинки, свою віру — і відчуваю, як у мені остаточно формується рішення.

Час слів закінчився.          

Починається дія.          

— Сайріс, — мій голос розрізає простір командного центру, змушуючи навіть фонові розмови стихнути, — ви з Тарком поведете атаку на гніздо.

Я бачу, як він одразу напружується, зосереджується. Його очі спалахують тим самим вогнем, що зараз горить у мені.

— Використовуйте повітряні кораблі. Я хочу, щоб від гнізда не залишилось нічого.

Я роблю крок вперед, упираючись руками в край столу, де пульсує карта планети.

Червоні зони. Осередки зараження.

Життя, що згасають.          

— Рознесіть його в пух і прах, — тихіше, але ще жорсткіше додаю я. — Нехай ракси будуть змушені почати з нуля.

Я піднімаю погляд.          

— Ми заберемо у них час.

І дамо його тим, хто ще бореться.

Я переводжу погляд на Зірекса.

— Ми з тобою знайдемо лідера.

Моє серце б’ється повільно. Важко.

— І вб’ємо його.          

Це не просто наказ.          

Це вирок.                    

— Я хочу врятувати якомога більше живих істот на цій планеті.

Це вже не стратегія.

Це — вибір.                    

На мить западає тиша.

І тоді Сайріс нахиляється вперед, спираючись ліктями на коліна.

— А як же самки?          

Його питання звучить не як сумнів.

Як нагадування.          

Я повільно видихаю.          

Втома на секунду дає про себе знати… але разом із нею приходить і інше.

Тепло.                              

— Ран з Сандрою, — відповідаю я спокійніше. — Він повідомить мені, як тільки її переведуть у медичний відділ.

Перед очима на мить з’являється її обличчя — бліде, нерухоме.

Я стискаю щелепу.          

Вона виживе.                    

Вона мусить.                    

І тоді…                              

Інша думка.                    

М’якша.                              

Сильніша.                              

— А моя пара спить у моїй каюті.

Слова виходять самі.

Я навіть не намагаюся їх стримати.

І в ту ж секунду…          

— Пара? — один із самців піднімає брову, не приховуючи здивування.

Я повертаю голову.          

І посміхаюся.                    

Не так, як король.          

Не так, як воїн.          

Інакше.                              

Тепліше.                              

Моє серце раптом б’ється швидше — лише від думки про неї.

Маленьку.                              

Виснажену.                    

Ту, що зараз лежить у моєму ліжку, загорнута в моє тепло.

— Так, Тел, — відповідаю я тихіше, але впевнено. — Моя пара.

Це звучить правильно.

Наче завжди мало так бути.

Тиша накриває кімнату.

Я бачу, як вони обмінюються короткими поглядами. Як новина проходить крізь них, осідає, укладається.

Вони знають, що це означає.

Для мене.                    

Для них.                    

Для всього.                    

І нарешті Тел прочищає горло.

— Будьте щасливі, мій лорде.

Я відчуваю, як моя посмішка стає ширшою.

Щирішою.                    

— Дякую.                    

Це більше, ніж просто відповідь.

Це… обіцянка.                    

Я різко випрямляюся.

І в ту ж мить повертаюся до того, ким маю бути.

Король.                    

Командир.                    

Воїн.                    

Я піднімаюся зі свого місця, і разом із цим рухом змінюється атмосфера.

М’якість зникає.          

Залишається сталь.

— А зараз… — мій голос знову набирає сили, наповнює простір. — Повернемось до нашого завдання.

Я обводжу їх поглядом.

Кожного.                              

— Нас чекає битва.          

І цього разу в моїй крові горить не лише обов’язок.

А й причина, заради якої я не маю права програти.