Розділ. 6.1

Я ніколи не втомлююсь від цього відчуття.

Від неї.                              

Вона — така маленька в моїх руках… майже невагома. Наче створена з чогось більш крихкого, ніж будь-який матеріал, який я коли-небудь тримав. І водночас — сильніша, ніж здається.

Моя.                              

Це слово все ще звучить ново в моїй голові. Важко. Глибоко. Але правильно.

Я йду коридорами корабля, не сповільнюючи кроку. Метал під ногами глухо віддається в тиші, але я майже не чую цього. Не бачу воїнів, що розступаються переді мною. Не помічаю їхніх поглядів.

Мій світ зараз зосереджений у двох руках.

І в тілі, яке я тримаю.          

Джулія тихо дихає, притискаючись до мене уві сні. Її щока лежить на моїх грудях, і кожен її подих я відчуваю крізь тканину. Тепло її тіла проходить крізь мене, розходиться по венах, змушуючи серце битися повільніше… але сильніше.

Я навіть не усвідомлював, наскільки мені це потрібно.

Поки вона не з’явилась.

Коли я підходжу до своєї каюти, двері відкриваються переді мною беззвучно. Я заходжу всередину — і лише тут дозволяю собі зупинитися.

На мить.                              

Мій погляд ковзає по кімнаті, але я не бачу її повністю. Лише ліжко. Лише місце, де вона буде в безпеці.

І тоді з’являється сумнів.

Короткий. Різкий.          

Я повинен віднести її у ванну. Вона виснажена, брудна після всього, що пережила. Її тіло потребує очищення, догляду.

Але…                              

Вона спить.                    

І коли я трохи сильніше стискаю її, вона ледь ворушиться. Її пальці несвідомо чіпляються за мене. Вона притискається ближче, ніби навіть уві сні шукає мене.

Обирає мене.                    

Рішення приходить миттєво.

Я не буду її будити.

Я заходжу в спальню і одним рухом відкидаю край покривала. Моє ліжко — темне, широке, створене для воїна, а не для… такого, як вона.

Я нахиляюсь повільно, обережно.

І опускаю її.                    

Настільки м’яко, наскільки тільки здатен.

Вона навіть не прокидається.

Лише тихо зітхає, коли її тіло торкається поверхні. Ліжко майже поглинає її — настільки вона маленька на його фоні.

Я завмираю на мить.          

Просто дивлюсь.          

Її волосся розсипається по подушці — темне, густе, живе. Воно контрастує з блідою шкірою, яка в цьому світлі здається майже прозорою… ніжною, як шовк.

Я повільно опускаюсь поруч на край ліжка.

Мої пальці обережно торкаються її взуття. Я знімаю його, потім носки — повільно, щоб не порушити її сон. Складаю їх біля ліжка, акуратно. Наче це має значення.

Наче кожна дрібниця зараз має значення.

Я накриваю її ковдрою.

Вона не рухається.          

Лише дихає.                    

І я… не можу відвести погляд.

Вона неймовірна.          

Не як воїн. Не як істота, що може вижити в цьому жорстокому світі.

А як щось інше.          

Щось, що змушує мене… змінюватися.

Я ледь усміхаюсь, помічаючи, як моє ліжко буквально «ковтає» її маленьку фігуру. Вона здається ще меншою, ще крихкішою.

І водночас — центром усього.

Я стою.                              

Довше, ніж повинен.

Всередині мене розривається щось нове. Бажання залишитися. Лягти поруч. Притиснути її до себе і не відпускати.

Захистити.                              

Завжди.                              

Але…                              

Я не просто воїн.          

Я — король.                    

Ця думка приходить холодною ясністю.

Моє місце зараз — не тут.

Гніздо раксів.          

Воно росте. Занадто швидко. Небезпечно швидко.

Мої воїни вже доповіли — вони знайшли його. І тепер усе залежить від того, як швидко ми діятимемо.

Якщо ми запізнимося…

Воно вирветься в атмосферу.

І тоді — інші світи. Інші життя.

Ще більше смертей.

Моя щелепа стискається.

І раптом у моїй голові спалахує образ.

Джулія.                              

І ті двоє раксів.          

Усього кілька секунд… і вони б забрали її у мене. Життя, яке ще вчора нічого для мене не означало.

Тепер — означає все.

Я дивлюся на неї знову.

І відчуваю, як щось гаряче розливається по моїх венах. Сила. Лють. Рішучість.

На цій планеті — тисячі таких, як вона.

Тих, хто ще живий.          

Тих, хто бореться.          

Як вона боролася.          

Як моя пара бореться.

Я не можу врятувати всіх.

Але я зобов’язаний спробувати.

Як Етеріанський король.

Як представник раси, яка називає себе благородною — не словами, а вчинками.

Я роблю крок назад.

Ще один.                    

Мій погляд востаннє ковзає по її обличчю — спокійному, розслабленому. І в мені щось тихо обіцяє:

Я повернуся.                    

Живим.                              

Для неї.                              

Я різко розвертаюся на п’ятах і виходжу з каюти.

Двері зачиняються за моєю спиною.

І я знову стаю тим, ким маю бути.

Мої кроки швидкі, довгі, впевнені. Коридори пролітають повз мене, поки я пряму до командного центру.