5.5

Я ледве трималася.

В голові все ще звучали слова Зірекса — якісь цифри, показники, сигнали… Він щось пояснював мені про рівні, про стабілізацію, про те, як реагувати, якщо показники Сандри зміняться. Я кивала. Напевно. Робила вигляд, що розумію. Але насправді… не чула майже нічого.

Усе, що я бачила — це Сандра.

Нерухома. Бліда. Занадто тиха.

І Зірекс — він не відходив від неї ні на крок. Його рухи були точні, чіткі, майже механічні, але в них відчувалась напруга. Він стежив за кожним сигналом, кожним спалахом світла на панелі. Його увага була повністю зосереджена на ній.

А я… просто більше не могла.

Цей день вичавив мене до останньої краплі.

Страх. Біг. Крики. Напруга, що не відпускала ні на секунду. І тепер, коли все ніби зупинилось… тіло здалося.

Я відчула, як важчають повіки. Наче хтось тихо й наполегливо тягнув мене вниз, у темряву, де немає думок, немає болю.

Я намагалася триматися.

Чесно.                              

Але навіть дихати ставало складно.

Крізь цей туман я почула, як Зірекс щось говорить — коротко, чітко — у свою рацію, вживлену трохи нижче вуха. Його голос звучав глухо, ніби крізь воду.

Я навіть не зрозуміла, що саме він сказав.

А потім… двері відчинилися.

І моє серце різко вдарилося об ребра.

Дрекар.                              

Я впізнала його одразу, ще до того, як змогла нормально сфокусувати погляд. Його присутність відчувалась інакше — тепліше. Сильніше. Наче повітря в кімнаті змінилося.

Мені захотілося встати.

Просто піднятися, підійти до нього… відчути його поруч, так близько, як тоді.

Але тіло не слухалося.

Жоден м’яз.                    

Я була занадто виснажена. Кілька безсонних ночей, постійний страх, втеча… усе це нарешті зламало мене. Остаточно.

Коли він підійшов ближче і нахилився до мене, я навіть не спробувала заперечити.

Не змогла.                       

Його руки були сильні й обережні водночас, коли він підняв мене. Легко. Наче я нічого не важила.

Я ледве підняла погляд.

Він усміхався.                    

Тепло.                              

— Тобі потрібно відпочити, моя люба.

Його голос був тихим, глибоким… заспокійливим.

— Зірекс залишиться з Сандрою і повідомить мені, якщо щось зміниться. А тварини — в окремій каюті, зі всім необхідним.

Тварини…                              

На секунду в голові промайнуло щось важливе, але думка розчинилась, так і не сформувавшись.

— Все добре, Дрекар… Я можу йти… — пробурмотіла я, сама не впевнена, що сказала це вголос.

Моя мова була повільною, нечіткою. Я вже програвала цю боротьбу.

Він тихо хіхікнув.              

І цей звук… низький, м’який… ніби прокотився крізь мене теплою хвилею. Віддався десь глибоко всередині, змушуючи напругу відступити ще трохи.

Він притис мене ближче до себе.

Я відчула його груди під щокою — тверді, теплі. Його запах. Його ритм дихання.

І раптом… стало спокійніше.

Моя голова сама опустилася йому на плече. Наче так і мало бути.

Наче це — єдине місце, де я зараз могла існувати.

Він рушив.                              

Повільно, обережно.                    

Я відчувала кожен його крок, кожен ледь помітний рух. І з кожним кроком я ніби віддалялася від реальності.

— Дозволь мені потурбуватись про тебе, Джулія. Я твій партнер. Це мій обов'язок… і моя честь.

Його слова торкнулися мене десь на межі свідомості.

Партнер…                              

Це слово ще потребувало пояснень. Розмови. Відповідей.

— Нам… потрібно поговорити… про все це… про пари… — ледве прошепотіла я.

Слова розсипалися, губилися.

Я вже тонула у сні.          

Він знову тихо засміявся — і цей звук був останнім, що я чітко відчула.

Легкість розлилася по тілу.

Темрява стала м’якою.

Безпечною.                              

Я навіть не пам’ятаю, як він вийшов із кімнати.

Я заснула раніше.                    

Глибоко.                              

Без снів.                              

Наче вперше за дуже довгий час мені дозволили просто… відпустити все.