5.4

— До речі…                    

Я здригнулася й підняла голову.

У кімнату повернувся Ран. Я навіть не помітила, коли він вийшов — настільки була поглинута думками про Сандру… і словами Зірекса.

— Потрібно оглянути тварин, — спокійно додав він.

Тварин.                    

Я автоматично перевела погляд у кут кімнати.

Туди, де стояла тумбочка.

І звідки на мене дивилися дві пари насторожених очей.

Я повільно піднялася на ноги. Коліна ще трохи тремтіли, але я змусила себе зробити крок.

Потім ще один.          

І ще.                    

Чим ближче я підходила, тим глибше коти заповзали під тумбочку.

— Ну, звісно… — тихо пробурмотіла я.

Я присіла навпочіпки, нахилилася ближче.

— Ітачі… Іриско… — тихо покликала я, простягаючи руку.

У відповідь — тиша.

І дві обурені мордочки.

Іриска тихо зашипіла.

Ітачі підтримав її глухим, попереджувальним муркотінням.

— Серйозно? — я ледь усміхнулася. — Ми пережили кінець світу, інопланетян і космічний корабель… а ви боїтеся огляду?

Жодної реакції.          

Вони дивилися на мене так, ніби я зрадила їх.

З глибоким, вселенським осудом.

Я зітхнула.                    

— Добре… по-поганому не хочу, але…

Ще кілька хвилин пішло на вмовляння, тихі слова, спроби дотягнутися рукою глибше під тумбочку… і легке шурхотіння, коли вони намагалися втекти ще далі.

Але врешті-решт я їх витягла.

Обох.                              

Ітачі одразу ж почав обурено бурчати, вигинаючи спину.

Іриска ж дивилася на мене так, ніби планувала помсту.

— Все, все… — тихо заспокоювала я, притискаючи їх до себе. — Це ненадовго.

Я піднялася й повернулася до Рана.

Він уже стояв біля стіни, з якої витягнув щось… схоже на капсулу.

Вона буквально висунулася зі стіни, ніби була її частиною.

Овальна, гладка, з напівпрозорою кришкою, яка злегка підсвічувалася зсередини.

Мені це одразу нагадало кріокапсули з фільмів.

Тільки ця виглядала… більш живою.

Ніби не просто механізм.

— Помісти їх сюди, — сказав Ран.

Я підійшла ближче, розглядаючи пристрій.

Поверхня капсули була теплою на дотик. Ледь відчутно вібрувала.

Я обережно опустила Ітачі й Іриску всередину.

І… завмерла.                    

Бо замість того, щоб панікувати чи намагатися вистрибнути —

вони просто… сіли.

Спокійно.                    

Навіть занадто спокійно.

Ітачі облизав лапу.          

Іриска згорнула хвіст навколо себе.

— Серйозно?.. — я здивовано підняла брови. — Оце так швидко ви здалися.

Я глянула на Рана.          

— Як вона працює?

Цікавість перемогла страх.

Він ледь кивнув і торкнувся панелі збоку.

Кришка капсули повільно закрилася, без жодного звуку.

Всередині загорілося м’яке світло.

— Капсула створює адаптивне біополе, — почав пояснювати Ран.

— Воно аналізує фізіологічні параметри організму в реальному часі.

Я нахилилася ближче.

По внутрішній поверхні капсули почали рухатися тонкі світлові лінії.

Вони ніби «сканували» тіла котів, проходячи крізь них хвилями світла.

— Вона використовує багатошаровий спектральний аналіз, — продовжив він.

— Сканує клітинну структуру, стан крові, рівень токсинів, внутрішні пошкодження… навіть мікробіом.

Я моргнула.                              

— Тобто… вона бачить усе?

— Практично.                    

Я дивилася, як світло повільно проходить крізь Ітачі.

Той ліниво позіхнув.

— Дані передаються в центральну систему корабля, — додав Ран.

— Там вони обробляються й повертаються у вигляді діагностики.

На панелі поруч з’явилися символи.

Я не розуміла жодного з них… але бачила, як вони швидко змінюються.

— Також капсула може одразу виявити невідомі патогени, — сказав він.

— І, за потреби, ізолювати їх.

Я відступила на крок.

— Добре… це вже звучить трохи страшно.

Ран ледь помітно посміхнувся.

— Для вас — можливо.

Я знову подивилася на капсулу.

Всередині Іриска вже лягла.

Ітачі згорнувся клубком.

Наче вони… довіряли цьому.

Через кілька хвилин світло всередині згасло.

Кришка тихо відкрилася.

Ран глянув на панель.

— Вони повністю здорові, — сказав він.

— Але їм потрібно трохи відновити сили. І… більше їжі.

Я видихнула.                    

Полегшення накрило хвилею.

— Дякую…                              

Ран відкрив капсулу повністю й простягнув до них руку.

У його долоні лежали два невеликі шматочки — темні, з легким блиском.

Іриска одразу ж зашипіла.

Ітачі підтримав її.

Вони обидва насторожено відступили.

— Так і знала… — тихо пробурмотіла я.

Але потім Ітачі принюхався.

Його вуха трохи піднялися.

Іриска теж нахилилася ближче.

Ще секунда.                    

Ітачі обережно взяв шматочок.

Іриска — одразу слідом.

Вони швидко з’їли ласощі.

Я навіть не встигла нічого сказати.

Після цього вони переглянулися.

І… ніби мовчки прийняли якесь рішення.

Бо наступної миті Іриска вже спокійно дозволила Рану взяти себе на руки.

Ітачі — теж.                    

— Ого… — я тихо засміялася. — Ось як це працює.

— Я віднесу їх в одну з кают, — сказав Ран. — Подбаю про них.

Я на секунду вагалася.

Але потім кивнула.          

— Добре… тільки… будь ласка, обережно.

— Звісно.                              

Він розвернувся й попрямував до дверей.

Коти спокійно сиділи в нього на руках.

Навіть… занадто спокійно.

Перед тим як двері зачинилися, Іриска глянула на мене.