4.5

Я ще кілька секунд дивилася на двері, за якими зник Дрекар.

Наче чекала, що він зараз повернеться.

Що це все — просто дивний сон, і я прокинуся.

Але нічого не сталося.

Тому я повільно видихнула… і обернулася.

І завмерла.           

Позаду мене був… справжній хаос.

Я шоковано кліпнула.

Шестеро двометрових амбалів — величезних, озброєних, грізних воїнів — стояли напівколом і… боялися наблизитися.

До двох котів.           

Ітачі та Іриска носилися по всьому посадковому відсіку, як маленькі пухнасті торнадо.

Вони перестрибували з платформи на платформу, ковзали по гладкій підлозі, дерлися на металеві ящики, стрибали на якісь панелі, а іноді — прямо по ногах цих величезних чоловіків.

Один із воїнів щойно спробував їх зловити.

І тепер відскакував назад, тримаючи подряпану руку.

— Шшшш! — Іриска вигнула спину, розпушила хвіст і загрозливо зашипіла.

Ітачі, як завжди, підтримав її драму — став боком, розпушився, наче маленький дикобраз, і теж видав бойове:

— Мряуу!                      

Я дивилася на це кілька секунд…

А потім не витримала.

— Що тут відбувається? — запитала я, підходячи ближче.

Чоловіки миттєво завмерли.

Коти скористалися моментом.

Як дві маленькі тіні вони шмигнули за великий металевий шкаф у кутку.

Тиша.                      

Усі дивилися на той кут.

— В… вони якісь дикі, — пробурмотів один із воїнів.

Я помітила довгу червону подряпину на його руці.

Я ледве стримала посмішку.

Ран стояв трохи збоку і теж дивився на куток, ніби там причаїлося щось значно страшніше за котів.

— Ти… впевнена, що хочеш залишити їх? — обережно запитав він.

Я повільно перевела на нього погляд.

І примружилася.           

— Впевнена.                      

Я вже майже стримала сміх.

Але тут один із воїнів обережно зробив крок у бік шкафчика.

Іриска негайно висунула мордочку з-за кута.

Її очі звузилися.

— Шшшшшш!           

Усі шестеро чоловіків здригнулися.

Серйозно.                      

Одночасно.                      

І в ту ж секунду насторожено втупилися в той кут.

Все.                      

Я не витримала.           

Сміх вирвався з мене так різко, що я навіть зігнулася навпіл.

— Боже… — видихнула я між нападами сміху.

Сльози виступили на очах.

— Шестеро… елітних… воїнів… — я намагалася говорити, але сміх знову перебивав мене. — Не можуть справитися… з маленькими… пухнастими тваринками…

Я витерла сльози.

Один із чоловіків виглядав дуже ображеним.

— Це не милі безпечні тваринки, — пробурмотів він. — А небезпечні хижаки.

Я знову хихикнула.

— Відійдіть, — сказала я спокійно. — Ви їх лякаєте.

— Ми їх?! — ошелешено повторив Ран.

Його брови піднялися майже до волосся.

Я лише мовчки кивнула все ще борячись з нападами сміху.

Після короткої паузи він зітхнув… і зробив крок назад.

Потім жестом показав іншим.

Воїни теж почали відступати.

Причому дуже обережно.

Повільно.                      

Наче боялися повернутися спиною до… «небезпечних хижаків».

Я знову тихо хихикнула.

Боже, це було настільки абсурдно, що навіть трохи допомогло забути про весь жах останніх днів.

Я підійшла ближче до шкафчика.

І присіла.                      

— Шшш! — знову почулося зсередини.

Я відчула, як позаду хтось нервово сіпнувся.

Я ледве стримала усмішку.

— Кіс-кіс-кіс… — тихо покликала я.

Мій голос сам собою став ніжнішим.

— Ітачі… Іриска… виходьте.

Кілька секунд нічого не відбувалося.

Потім з-за металевого краю обережно виглянула маленька кольорова мордочка.

Іриска.                      

За нею — рижа мордочка Ітачі.

Вони уважно дивилися на мене.

Перевіряли.                      

Я усміхнулася і простягнула руку.

— Кіс-кіс-кіс… йдіть сюди. Все добре. Вони вам не нашкодять.

Коти впізнали мене майже миттєво.

І буквально вибухнули з укриття.

— Мряяяу!                      

Іриска першою стрибнула мені на руки.

Ітачі — слідом.           

Вони терлися об мене, голосно муркотіли, шукали захисту.

Ітачі, як завжди, безцеремонно заповз під мій батнік.

Його тепле пухнасте тіло миттєво притиснулося до мого живота.

Іриска залізла мені на плечі… і сховалася в капюшоні.

Я підвелася.                      

І обернулася.                      

Шестеро воїнів стояли там, де я їх залишила.

І дивилися на нас так…

Наче щойно стали свідками магії.

Їхні обличчя були абсолютно шоковані.

— От, — сказала я з усмішкою. — Нічого страшного.

Ран першим прийшов до тями.

Він кілька разів кліпнув.

Потім провів рукою по потилиці.

— Ідемо? — обережно запитав він.

— Да, — відповіла я.

Ми рушили вперед.

Я відчувала, як Ітачі ворушиться під батніком.

Іриска тихо муркотіла у мене в капюшоні.

А воїни навколо дивилися на мене.

Точніше…                      

На котів.                      

З такою підозрою, ніби я носила на собі двох маленьких інопланетних монстрів.

І від цього мені знову стало трохи смішно.