4.3

— Прийшов час злітати. Нам треба пристебнути ремені.

Голос Дрекара прозвучав поруч — м’який, низький і дивно заспокійливий.

Я помітила, що мені подобається слухати його.

Навіть коли він говорить зовсім прості речі.

Його голос ніби огортав, як тепла ковдра.

Я кинула ще один погляд на Сандру.

Вона лежала нерухомо під тонкою прозорою плівкою афільму. Її груди ледь помітно піднімалися і опускалися, але шкіра залишалася блідою, майже восковою.

Моє серце стислося.

Я не хотіла відходити.

Ні на крок.           

Але теплі пальці Дрекара обережно торкнулися моєї руки.

— Ходімо, — тихо сказав він.

Я дозволила йому відвести себе.

Його долоня була великою і теплою, коли він тримав мене, ніби боявся, що я впаду або розсиплюся на шматки.

Ми підійшли до передньої частини корабля.

Там стояли кілька крісел, вбудованих прямо в підлогу. Вони були гладкі, темно-сірі, з високими спинками і широкими підлокітниками.

Вікно перед ними займало майже всю передню стіну.

Я сіла в крісло біля самого скла.

Серце билося швидко.

Дрекар нахилився до сидіння і потягнув за тонкі металеві стрічки, які витягнулися з боків крісла.

Ремені.                       

Але вони виглядали інакше, ніж у літаку.

Ширші.                       

Гнучкіші.                       

Він почав пристібати мене.

Спочатку за ноги.

Дві стрічки обережно обхопили мої стегна і м’яко зафіксували їх.

Потім пояс.           

Він затягнув ремінь на талії, перевіряючи, щоб він не був занадто тугим.

Його пальці кілька разів торкнулися моїх боків.

Я відчула, як по шкірі пробігли мурашки.

Потім плечі.           

Два ремені перехрестилися на грудях, фіксуючи мене в кріслі.

Його обличчя було зовсім близько.

Я відчула легкий запах його шкіри.

Щось тепле… і трохи металеве.

Наче холодне повітря після грози.

Він підняв очі і на секунду наші погляди зустрілися.

— Не надто туго? — тихо запитав він.

Я швидко похитала головою.

— Ні…                       

Він кивнув і сів у крісло поруч зі мною.

Так само спокійно пристебнув свої ремені — рухи були швидкі, звичні, відточені.

Я трохи повернула голову.

Ран стояв позаду нас.

Він обережно прикріплював переноску з котами до сидіння. Металеві фіксатори заклацнули, утримуючи сумку на місці.

Коти тихо зашурхотіли всередині.

Наче їм теж було страшно.

Далі, в задній частині корабля, сидів Зірекс.

Він розташувався біля ліжка Сандри.

Його погляд…           

Був прикований до неї.

Настільки зосереджений, що мені здалося — якби погляди могли палити, в металі вже з’явилася б дірка.

Він навіть не моргав.

Сайріс сидів поруч із ним, трохи збоку, спокійний і мовчазний.

І раптом…                       

Шаттл затремтів.

Спочатку ледь помітно.

Потім сильніше.           

По корпусу корабля пройшла глуха вібрація.

Я різко вчепилася в підлокітники.

Моє серце вистрибнуло в горло.

Я міцно заплющила очі.

— О боже…                       

Я відчувала, як корабель починає рухатися.

Як під нами щось гуде.

Як корпус напружується, ніби гігантський звір, що готується до стрибка.

Я ненавиділа літати.

Завжди.                       

Ще з дитинства.           

Навіть звичайні літаки змушували мене панікувати.

А тепер…                       

Я летіла в космос.

І раптом я відчула дотик.

Ніжний.                       

Легкий.                       

Пальці торкнулися моєї щоки.

Я відкрила очі.

Дрекар дивився на мене.

Його обличчя було спокійним.

— Дихай, люба, — тихо сказав він. — Ми злітаємо.

Я важко ковтнула повітря.

— Я… я ненавиджу л… літати… — видихнула я, заїкаючись.

Мої пальці ще сильніше стиснули підлокітники.

Дрекар ледь посміхнувся.

Його усмішка була теплою.

Спокійною.                       

— Скоро все закінчиться.

І в цей момент я помітила щось дивне.

Його очі.                       

Вони… світилися.           

Не яскраво.                       

Ледь помітно.           

Теплим, м’яким світлом.

Наче всередині них горів маленький вогонь.

Це сяйво було… заспокійливим.

Я навіть не могла пояснити чому.

Але моє дихання поступово вирівнялося.

Я втомлено кивнула.

І перевела погляд у вікно.

Ми вже були над хмарами.

Білі хмарні поля пропливали під нами, як безкрає море.

Шаттл піднімався все вище.

Світло змінювалося.

Спочатку небо стало темно-синім.

Потім майже фіолетовим.

А потім…                       

Чорним.                       

Я навіть не зрозуміла моменту, коли це сталося.

Але раптом перед нами розкинувся космос.

Безмежний.                       

Темний.                       

Всипаний тисячами зірок.

Я затамувала подих.

— Божее… мій… — тихо пробурмотіла я.

Я дивилася вниз.

На планету.                       

Звідси вона виглядала зовсім інакше.

Мирною.                       

Спокійною.                       

Ніяких слідів руйнувань.

Ніяких раксів.           

Ніякої крові.           

Лише величезна куля, огорнута м’якими біло-блакитними хмарами.

Світло від океанів і атмосфери створювало ніжне сяйво навколо планети.

Вона світилася.           

Живою.                       

Красивою.                       

Неймовірною.                       

Моє серце болісно стиснулося.