4.2

Коли ми вийшли з будинку, я навіть не встигла підготуватися до того, що побачу.

Моє тіло різко зупинилося, а з грудей вирвався тихий, задушений скрик.

Поле…                      

Було вкрите тілами.

Сотні.                      

Можливо навіть більше.

Чорні, блискучі тіла раксів лежали по всій зеленій траві, ніби якась жахлива пухлина розрослася по землі. Вони валялися в різних позах — скручені, розірвані, деякі буквально розрублені навпіл. Їхні довгі хвости безжиттєво лежали серед високої трави, а гострі кігті вп’ялися в землю, ніби навіть після смерті вони намагалися когось дістати.

Деякі з тіл ще смикалися… або, можливо, мені просто здалося.

Чорна кров густими плямами розтікалася по траві, роблячи зелену землю темною і слизькою.

Запах був різкий.

Металевий.           

Гнилий.                      

Я відчула, як мене починає нудити.

І раптом поруч з’явилося тепло.

Сильна рука обережно, але впевнено притягнула мене до себе.

Дрекар.                      

Його груди були твердими, мов броня, коли я мимоволі притиснулася до нього.

Його голос прозвучав тихо, але твердо прямо біля мого вуха.

— Не дивися. Вони всі вже мертві.

Його рука піднялася і м’яко торкнулася моєї щоки, ніби направляючи мій погляд в інший бік.

Я послухалася.

Мені навіть не довелося змушувати себе.

Я швидко відвела очі від того моторошного видовища і спробувала зосередитися на чомусь іншому.

Мій погляд впав на Зірекса.

Він уже йшов попереду, несучи Сандру на руках. Його рухи були плавними, майже безшумними. Він тримав її так легко, ніби вона нічого не важила.

Його обличчя було зосередженим і серйозним.

Поруч із ним йшов Дрекар, ведучи нас далі.

Ми обійшли будинок.

І в той момент моя щелепа буквально відвисла.

Перед нами стояв корабель.

Справжній.           

Космічний.           

Величезний.           

Він був світло-сірого кольору, майже сріблястий, але не такий блискучий, як метал. Його поверхня виглядала… живою.

Я підійшла трохи ближче, і мої очі розширилися ще сильніше.

Матеріал корабля повільно рухався.

Наче рідкий метал, що застиг лише наполовину.

По гладкій поверхні ковзали ледь помітні хвилі, як по воді під легким вітром. Світло пробігало по ній м’якими переливами, змінюючи відтінок від сріблястого до майже перламутрового.

Не було видно жодного шва. Жодної заклепки. Жодного стику.

Корабель виглядав так, ніби його виростили, а не побудували.

Його форма була плавною, обтічною, як у морської істоти. Передня частина трохи загострювалася, а задня розширювалася в масивний корпус.

Він був величезний.

Принаймні п’ять великих автобусів, поставлених поруч, легко помістилися б у ньому.

Можливо навіть більше.

З нижньої частини корпусу був висунутий широкий трап, що вів до відкритих дверей корабля.

Усередині я побачила знайомі постаті.

Сайріс і Ран уже чекали нас.

Вони стояли трохи в глибині корабля, ніби охоронці біля входу.

Моє серце раптом почало битися швидше.

Ми… йшли до космічного корабля.

Справжнього.           

Колись, ще кілька тижнів тому, думка про інопланетян викликала б у мене захоплення. Я б, напевно, стрибала від радості.

Але після всього, що сталося…

Після раксів.           

Після крові.           

Після лікарні…           

Романтика зустрічі з інопланетянами зникла.

Але одна думка все ще хвилювала мене до мурашок.

Космос.                      

Я намагалася дихати рівно, поки ми підходили до трапу.

Я почекала, поки Зірекс занесе Сандру всередину.

І тільки після цього піднялася слідом.

У руках я все ще тримала сумку з котами.

І що дивно… вони мовчали.

Ні нявчання.           

Ні метушні.           

Ні паніки.                      

Вони сиділи тихо, лише іноді ворушачи всередині.

Наче відчували, що зараз треба мовчати.

Як тільки я ступила всередину корабля, мої очі одразу почали шукати Сандру.

Приміщення всередині було широким і світлим. Стіни були гладкі, світло-сірі, але від них виходило м’яке світіння. Ні ламп, ні проводів — світло просто ніби жило в самому матеріалі.

Зірекс уже поклав Сандру на металеве ліжко.

Ліжко виглядало дивно — гладка платформа з піднятими краями, ніби вона була частиною підлоги.

Поруч із нею з’явився напівпрозорий екран.

Зірекс швидко натискав на ньому якісь символи.

Я навіть не встигла підійти ближче.

Через кілька секунд над тілом Сандри з’явилася тонка прозора плівка.

Вона опустилася зверху, мов крапля води, що повільно розтікається.

Я забула про страх.

Я підбігла до неї.

— Що ти з нею робиш?! — мій голос зірвався. — Вона може дихати?!

Зірекс підняв голову.

Його погляд зустрівся з моїм.

Його очі були глибокі… насичено-фіолетові.

Вони ніби затягували в себе.

Я завмерла на місці.

— Це афільм, — спокійно сказав він. — Він підтримуватиме її в стабільному стані, поки ми не опинимось на центральному кораблі. Там медична команда подбає про її здоров’я.

Я вже відкрила рот, щоб запитати ще щось.

Але він перебив мене.

— Ніхто їй не нашкодить. Даю слово.

Його голос був тихий.

Але в ньому було щось таке… тверде… непохитне.

Я відчула, як трохи відступаю.

Мій погляд повернувся до Сандри.

Її шкіра була блідою.

Неприродно блідою.

Сльози самі наповнили мої очі.

— Що з нею?.. — прошепотіла я.

Зірекс на секунду замовк.

— Вона дуже хвора, — нарешті сказав він. — Це не просто застуда. У її тіло потрапила отрута раксів. Якби ми затрималися трохи довше…