Розділ. 4.1

Джулія

Я прокинулася від дивного відчуття… ніби світ раптом став тихішим. Ніби весь хаос, крики, гуркіт і запах крові залишилися десь позаду.

Я стояла в обіймах Дрекара.

Я не знала, чому саме поруч із ним мені було так… спокійно. Це не мало сенсу. Логіка кричала, що я повинна боятися. Ми щойно втекли з лікарні, яка перетворилася на пекло. Навколо були істоти, яких я навіть не могла нормально описати. І чоловіки… інопланетяни… які з’явилися невідомо звідки і почали знищувати їх так, ніби це для них звична справа.

Але попри все це…

Я почувалася в безпеці.

Його руки були теплими й сильними, коли він притискав мене до себе. Вони не стискали боляче — навпаки, тримали обережно, майже ніжно, ніби я могла розсипатися від одного необережного руху.

Я відчувала, як його долоня лежить на моїй спині. Відчувала рівне, глибоке дихання його грудей біля мого плеча.

І якось… дивно… мені це подобалося.

Я все ще пам’ятала, що вони зробили з істотами зовні.

Я бачила це на власні очі через вікно.

Ці чоловіки рухалися швидко, точно, без вагань. Наче це була не битва… а просто робота.

Але найбільше мене лякало інше.

Зірекс.                          

Я знову і знову прокручувала в голові те, що бачила.

Він… розчинився.

Не зник. Не побіг.

Його тіло буквально перетворилося на густий темно-фіолетовий туман.

Я пам’ятаю той момент. Повітря стало важким, холодним. Наче сама реальність навколо почала викривлятися. Той туман рухався… жив. Він ковзав між істотами, обвивав їх, поглинав.

І коли все закінчилося…

Зірекс знову стояв там.

Такий самий. Ніби нічого не сталося.

Жоден закон фізики не міг пояснити того, що я бачила. Мій мозок буквально відмовлявся це приймати.

Я підняла голову і поглянула на Дрекара.

Він стояв трохи попереду, спиною до мене, розмовляючи з іншими воїнами. Його постать була величезною. Широкі плечі, темна форма, яка щільно облягала м’язи. Він стояв нерухомо, але в його поставі відчувалася напруга.

Наче всередині нього щось кипіло.

Наче він був за один крок від того, щоб втратити контроль.

І в ту ж секунду я подумала про щось дивне.

У ньому було щось… як у людини, що пережила смерть.

Або була дуже близько до неї.

— Джулі?..                          

Тихий, слабкий голос Сандри вирвав мене з роздумів.

Я різко повернула голову.

Сестра стояла трохи позаду, і її підтримував один із воїнів. Я швидко згадала його ім’я.

Ран.                          

Його рука була під її ліктем, але він тримав її дуже обережно. Наче боявся нашкодити.

Я вирвалася з обіймів Дрекара й поспішила до неї.

— Що тут відбувається?.. — тихо запитала Сандра.

Її очі були розгублені й налякані. Вона дивилася то на Дрекара, то на інших воїнів.

Я відкрила рот… але слів не знайшлося.

— Я… я не впевнена…

У ту ж мить сильні руки знову обійняли мене за талію.

Я навіть не здригнулася.

Дрекар притягнув мене до себе так природно, ніби це було абсолютно нормально. Його тепло миттєво огорнуло мене.

Я відчула, як Сандра помітила це.

Її погляд метнувся від мене до нього.

І я прекрасно розуміла її хвилювання.

Я сама нічого не розуміла.

Це було дивно. Неправильно. Бентежно. Частина мене соромилася того, як легко я дозволяла йому торкатися мене.

Але інша частина…

Наче давно цього чекала.

Бути в його обіймах було так само природно, як дихати.

— Транспорт тут, — раптом сказав Дрекар.

Його голос був низьким і спокійним, але в ньому звучала команда.

Я підняла голову.

І побачила його корабель.

Він стояв трохи далі, темний, масивний, із плавними металевими лініями. Його поверхня відбивала слабке світло, і він виглядав… живим.

Ніби хижак, що причаївся в темряві.

Я повільно вивільнилася з рук Дрекара і підійшла до Сандри. Обійняла її за плечі.

Її тіло було гарячим.

— Сандро?..                         

Вона похитнулася.

Я відчула, як її вага раптом лягла на мене.

— Гей… гей, тримайся…

Але її очі вже почали закочуватися.

Втома. Хвороба. Страх. Адреналін.

Все це навалилося на нас одразу.

Наш організм просто не витримував.

Я навіть не встигла зрозуміти, що відбувається.

У наступну секунду переді мною майнув темний силует.

Зірекс.                          

Він з’явився так швидко, ніби матеріалізувався з повітря.

Його руки підхопили Сандру ще до того, як вона встигла впасти.

Він тримав її легко, але міцно, як людину, яка несе щось дуже цінне.

І без жодного слова попрямував до виходу.

Я лише встигла видихнути:

— Сандра…                 

Моє серце калатало.

Але чомусь… я знала.

Вони не дадуть їй померти.