3.8

Я повернувся у бік будинку.

Сайріс і Ран стояли по обидва боки дверей, мов темні тіні, що зрослися зі стінами. Побачивши мене, вони коротко кивнули — знак, що всередині безпечно, що жоден ракc не прорвався, що самки не постраждали. Це зняло з моїх грудей перший, найважчий тягар.

Я ще раз озирнувся на Зірекса.

Він стояв трохи осторонь, із заплющеними очима. Туман усе ще ходив навколо нього хвилями, ніби дихав разом із ним — повільно, важко, з напругою. Його тіло було нерухоме, але я знав: усередині нього ще бушувала буря.

За мить його груди здійнялися в глибокому вдиху.

Очі відкрилися.                

І останні пасма темно-фіолетового туману втягнулися назад у його тіло, зникаючи так, ніби їх ніколи й не було.

Переді мною знову стояв той Зірекс, якого я знав: стриманий, зібраний, мовчазний. Воїн. Друг. Той, за кого я хвилювався більше, ніж показував.

Він подарував мені коротку усмішку і кивнув у бік житла.

— Транспорт буде тут за дві хвилини. Дозволь нам подбати про твою пару.

Слово пара з його вуст прозвучало тихо, майже тепло.

Лише наодинці він дозволяв собі називати мене не королем, а другом. Це було негласне правило, яке він встановив у день моєї коронації. При інших він завжди тримав дистанцію, повагу, межу. Але між нами вона не існувала.

Я мовчки кивнув.

Ми рушили до будинку разом. Сайріс і Ран зайшли слідом за нами, безшумно, як тіні.

Щойно я переступив поріг, мій погляд одразу знайшов її.

Джулі.                                

Всі самки були в тій самій кімнаті, де я наказав їм чекати. Джулі стояла трохи попереду, немов щит, прикриваючи собою сестру. Сандра сиділа, притискаючи до грудей сумку з тваринами, її пальці стискали тканину так, ніби це була остання річ, що тримала її в реальності.

Коли Джулі побачила мене, її очі миттєво наповнилися жахом.

Вона оглянула мене з голови до ніг — подертий одяг, темні плями на тканині, сліди бою.

— Ти поранений! — скрикнула вона й підвелася, швидко рушивши до мене.

Я знизав плечима. Моє тіло, завдяки пришвидшеній регенерації, вже почало заліковувати поверхневі рани, і біль був слабким, ледь відчутним. Але для неї це виглядало інакше.

Коли вона підійшла достатньо близько, я простягнув руку й обережно притягнув її до себе, притискаючи до грудей — туди, де б’ється моє серце. Так близько, як тільки міг, не завдаючи їй шкоди.

Вона була теплою.

М’якою.                                

Тремтячою.                

— Зі мною все добре, моя люба.

— Але… — її голос зірвався.

— Тихіше, — я нахилив голову трохи ближче до неї. — Не хвилюйся за мене. Мої рани скоро заживуть.

Я відчув, як її тіло повільно розслабляється. Напруга, що тримала її, почала відступати. Її руки несміливо, але щиро обвили мою талію, і в ту мить у моїх грудях розлилося тепло, якого я ніколи раніше не знав.

Не бойова лють.          

Не тріумф перемоги.           

А щось значно сильніше.

Ніжність.                

Потреба берегти.               

Потреба бути поруч.             

Потреба жити не лише як воїн… а як той, кому довірили життя.

Я схилив голову так, що моє чоло торкнулося її волосся, вдихаючи її запах — квітковий, теплий, живий.

І подумав лише одне:          

Я не дозволю жодному створінню в цьому світі знову налякати її так, як сьогодні.                                                                                                                                                                                                                        

Дякую, що читаєте цю історію. Ваші коментарі та лайки - найкраща мотиваці писати далі.

Не забудьте підписатися і добавити в бібліотеку щоб не пропустити оновлення.