3.2

Я ледь стримував себе.

Згода моєї половинки вдарила в груди сильніше, ніж будь-який бойовий сигнал. Усередині все розгорілося — радість, полегшення, гордість. Моє серце билося важко й глибоко, так, ніби воно вперше за довгі цикли знайшло правильний ритм.

Вона не відштовхнула мене.

Не втекла.              

Не закричала.              

Вона погодилась.              

Мої груди розширилися, плечі самі розправилися. Якби я не був воїном, привченим тримати контроль, я б видав переможний рик, що пронісся б над усім полем. Але тут, у тісній людській хатині, серед запаху страху, хвороби й тремтячої надії, я лише кивнув.

Коротко. Стримано.

Зірексу.                            

Він зрозумів без слів. Його рука піднялася до комунікатора на шиї, і я почув короткий клац — зв’язок із кораблем встановлено.

Тоді я зробив крок уперед.

Один.                            

Маленький.                            

Обережний.                            

Ніби наближався не до здобичі, а до дикої істоти, яку можна злякати різким рухом.

Я дивився лише на неї.

На її очі.                            

Сіро-голубі.              

З відтінком диму й неба після дощу.

Вони нагадали мені океани моєї рідної планети — глибокі, важкі, наповнені життям і прихованими течіями. Такі, в які не можна пірнати необачно, бо вони або приймуть тебе, або затягнуть на дно.

— Як тебе звати? — спитав я.

Мій голос був нижчий, ніж зазвичай. Спокійний. Я намагався не видати того, як тремтить щось усередині мене.

— Джулія. Мене звати Джулія Воріс. Це моя сестра Сандра Воріс… і наші коти — Ітачі та Іриска.

Вона вимовляла імена чітко, ніби ставила межі:

ось я,                            

ось моя кров,              

ось ті, кого я захищаю.

Я мимоволі всміхнувся.

Повільно. Обережно. Так, як усміхаються тим, хто може втекти, якщо побачить зуби.

Моє серце билося швидше. Я знайшов її. Справжню. Не ілюзію, не відгомін інстинкту, а живу істоту з теплими очима й хриплим від страху диханням.

Я не мав права злякати її.

Запах у кімнаті був важкий:

страх Сандри,              

виснаження Джулії,

гострий аромат трав,

і солодкий, майже невловимий шлюбний поклик, що йшов від моєї половинки.

— Джулія… — прошепотів я, пробуючи ім’я на язику.

Воно лягло правильно.

Наче завжди було моїм.

— Хто вони? — спитала вона й кивнула в бік самців за моєю спиною.

Я обернувся.              

Моя команда стояла мовчки, як і годиться еліті: напружені, готові до бою, але не рухались без наказу.

— Це мої воїни, — сказав я. — Еліта. Високий — Зірекс. Він моя права рука. Ті двоє — брати. Сайріс і Ран.

Я знову подивився на неї.

Вона мовчки оглядала їх. Її погляд ковзав по броні, по клинках, по широких плечах. Я бачив, як вона напружується, як інстинктивно стає трохи поперед сестри, ніби її тіло саме вирішує бути щитом.

Мені довелося стиснути кулаки.

Мої руки пам’ятали, як тримати меч.

Але зараз вони хотіли іншого.

Притягнути.              

Сховати.                            

Вкрити собою.              

Її страх різав мене глибше, ніж рани.

Її невпевненість доводила до люті — не на неї, а на світ, який зробив її такою.

Інстинкт захисника ревів у грудях:

Візьми її. Обійми. Скажи, що вона в безпеці.

Але я не рушив.              

Я залишився там, де стояв.

Дав їй простір.

Дав їй вибір.              

Дав їй право не довіряти.

Бо справжня половинка — це не здобич.

Це та, хто йде поруч.

І якщо вона зробить ще один крок до мене сама —

я стану її щитом.