Розділ. 3.1

Дрекар

Я увійшов у людське житло першим.

Двері були тонкі, з прогнилої деревини, просяклі вологістю й страхом. Запах хвороби вдарив у ніздрі ще до того, як я зробив другий крок усередину. Гарячка. Піт. Трави. Кров, що бореться з отрутою в тілі.

І вона.                        

Її запах був усюди.

У стінах.                        

У повітрі.                        

На старому одязі, розвішаному біля печі.

Солодкий. Теплий. З домішкою диму, пилу й дикої трави.

Запах моєї половинки.

Я змусив себе не ричати.

Мої воїни рухалися за мною безшумно, як тіні. Ми пройшли вузьким коридором, і я почув різкий людський крик.

— Джулі!!!                        

Звук прорізав повітря, як лезо.

Моє тіло миттєво напружилося. Я відчув загрозу раніше, ніж побачив її.

Я увійшов на кухню.

Дві жінки.                        

Одна — моя половинка. Стояла між мною й другою, інстинктивно прикриваючи її тілом. Її руки тремтіли, але вона не відступила.

Друга — слабка. Хвора. Її серце билося швидко й нерівно. Запах зараженої крові був різкий.

Я підняв руку, щоб зупинити своїх.

— Я допоможу вам, — сказав я.

Мій голос був надто гучний для цього приміщення. Я одразу знизив його.

Її серце пришвидшилось.

Я чув це.                        

Чув, як вона ковтає повітря.

Вона дивилася на мене, ніби на хижака.

І це… боліло.

Вона не знала, що я вже обрав її.

Що її страх різав мене глибше за будь-який клинок.

— Якого біса… — прошепотіла хвора самка.

Моя половинка відтягнула її назад.

Захищає.                        

Навіть слабшого.

Правильна.                        

Сильна.                        

Вона мовчала кілька ударів серця. Оцінювала.

Я впізнав цей погляд.

Погляд істоти, яка вирішує — жити чи битися.

— Ти можеш вилікувати мою сестру? — запитала вона.

Я не вагався.

— Так.                        

Я зробив крок ближче — обережно, щоб не спровокувати страх.

— І ви будете під моїм захистом.

Її запах змінився.

Трохи надії.                

Трохи гніву.           

Трохи сумніву.                

— А вони? — вона вказала на дивний контейнер, з якого долинали запахи тварин.

Дві істоти. Хижі, але дрібні.

Я не відчував у них загрози.

— Беріть, — сказав я. — Вони не завадять.

Я відчув, як напруга в її тілі трохи спала.

І вона кивнула.