2.4

— Я допоможу вам.

Низький, глибокий голос пролунав за моєю спиною так раптово, що в мене перехопило подих.

Я різко обернулася.

У проході до кухні стояв він.

Дрекар.                   

А разом із ним — ще троє таких самих високих, масивних чоловіків. Вони заповнили собою вузький простір, немов тіні, що виросли зі стін. Я не чула, як вони увійшли. Не було ні скрипу підлоги, ні кроків, ні шереху одягу.

Нічого.                   

Просто — вони вже були тут.

Моє серце провалилося кудись у п’яти.

— Якого біса?! — скрикнула Сандра й інстинктивно зробила крок до мене.

Я схопила її за руку й потягнула назад, притискаючи до себе, стаючи між нею і цими істотами.

Мені знадобилося кілька безцінних секунд, щоб оцінити ситуацію.

Сандра стояла, але я бачила, як її хитає. Вона не зможе швидко бігти. Якщо доведеться тікати — я тягнутиму її на собі.

У мене немає ліків. Немає антибіотиків. Немає нічого, крім трав’яного чаю й марних надій.

Осінній холод доб’є її швидше, ніж ракси, якщо ми опинимося надворі.

А ракси…                   

Вони прийдуть.

Після крику Дрекара в місті, після нашої метушні, після котячого вереску — сюди зійдуться всі, хто почув.

Сотні.                   

Я згадала, як цей самий Дрекар стояв між мною й тими тварюками. Як його мечі прошили їхні черепи. Як він міг не втручатися… але втрутився.

Він ризикував.          

У місті він сказав, що забере мене на свій корабель і буде охороняти, поки ракси не зникнуть.

Але він також сказав:

“Ти маєш бути моєю.”

І я досі не розуміла, що це означає.

Клітка?                   

Боргове зобов’язання?

Полон?                   

— Джулі… хто це? — тихо спитала Сандра.

Її голос повернув мене в реальність.

Я підняла погляд на Дрекара.

Його темно-сині очі дивилися прямо на мене.

Я шукала в них загрозу. Брехню. Байдужість.

Але бачила лише… зосередженість. Напругу. І щось дуже схоже на тривогу.

Ніби він хвилювався.

— Ти можеш… вилікувати мою сестру? — прошепотіла я. — І забезпечити нам безпеку?

Мій голос був таким тихим, що я сама не була певна, чи він мене почув.

— Так, — відповів він без паузи. — Вилікувати її не буде проблемою.

Ви будете під моїм повним захистом. Я оберігатиму вас і дбатиму про вас, поки небезпека не зникне з вашого світу.

Його слова прозвучали рівно. Без пафосу. Без погроз. Як факт.

Я ковтнула.                

— А вони?.. — я кивнула на рюкзак-переноску, з якого долинуло приглушене нявкання. — Вони важливі для нас.

У мене навіть не було думки залишити котів.

Дрекар нахилив голову, уважно подивився на переноску, потім — на нас із Сандрою.

— Забирайте їх із собою. Я не думаю, що з ними виникнуть проблеми.

Моє серце здригнулося.

Переді мною стояла істота, яка могла легко нас убити…

але замість цього пропонувала:

ліки                   

захист                   

укриття                   

І я мусила вирішити:

- тікати в холод і смерть

або                          

- довіритися тому, хто не був людиною…

але врятував мені життя.

Я стиснула руку Сандри.

І зрозуміла:                   

якщо я зараз зроблю неправильний вибір — другого шансу не буде.

Мовчанка зависла між нами, важка, як перед грозою.

Я відчувала, як Сандра тремтить поруч зі мною. Її пальці судомно стискали мій рукав, ніби я могла стати для неї щитом від усього світу.

Чотири незнайомі істоти стояли в нашій кухні — тісній, обдертій, з облупленими стінами й старим столом, який я колись знайшла на смітнику. Вони виглядали тут… неправильно. Надто великі. Надто сильні. Надто чужі.

Мій погляд мимоволі ковзнув до ножа, що лежав на столі біля дошки для різання хліба.

Смішно.                   

Проти них він був би не більше ніж іграшкою.

Я знову подивилася на Дрекара.

Він не рухався. Не намагався підійти ближче. Його руки були опущені вздовж тіла, мечів при ньому вже не було видно — значить, він залишив їх надворі або за спиною. Це мало бути жестом довіри.

Але я все одно не могла розслабитися.

— Чому… — мій голос зірвався, я прокашлялася й змусила себе говорити чіткіше. — Чому ти хочеш допомогти нам?

Я не вірила в альтруїзм.

Не після того, як світ розвалився.

— Ти врятував мене в місті, — продовжила я. — Але зараз… ти прийшов у наш дім. Звідки ти взагалі знаєш, де ми?

Його вуха ледь сіпнулися, і я помітила, як дрібні лусочки на його носі ворухнулися, коли він зробив повільний вдих.

— Я відчув тебе, — сказав він просто. — За запахом. За голосом. За покликом.

Мені стало не по собі.

— Я… нічого не кликала.

— Ти не усвідомлюєш цього, — відповів він. — Але твій страх, твоя рішучість і твоя прив’язаність до цієї жінки… — він кивнув на Сандру, — створили сигнал. Для мого виду це означає: пара знайдена.

Я похолола.                   

— Пара?..                   

Сандра різко вдихнула.

— Джулі… — прошепотіла вона. — Мені це не подобається.

Я обійняла її за плечі.

— І мені теж, — сказала я чесно.

Я зробила крок уперед, не відводячи погляду від Дрекара.

— Послухай. Можливо, для тебе це щось означає. Але для мене — ні.

Я не твоя. Я нічия.

Я просто хочу, щоб моя сестра вижила.

У кімнаті стало тихіше, ніби навіть повітря прислухалося.

Дрекар повільно нахилив голову.

— Саме тому я тут.

— Ти кажеш, що вилікуєш її… — я кивнула на Сандру. — Як?

— На кораблі є медичний відсік. Її кров швидше за все заражена, але не смертельно, після діагностики будемо знати точно. Її організм бореться, але без препаратів вона не витримає холоду і навантаження.