2.3

Джулія

Я влетіла у двері так, що вони глухо вдарилися об стіну. Тиша дому розсипалася на друзки.

Коти, які спали, згорнувшись клубками на дивані, злякано підскочили, зашипіли й кинулися в різні боки, ковзаючи лапами по підлозі.

Мене це навіть не зупинило.

У голові билося тільки одне:

крик прибульця.

Той звук… не людський, не тваринний — щось середнє між ревом і металевим скреготом.

Я була впевнена: його чули всі ракси в радіусі кількох кілометрів.

А значить — у нас лічені хвилини.

Я задихано кинулася коридором.

— Сандра! — закричала я, відчиняючи двері до її кімнати.

Сестра напівсиділа на ліжку. Ковдра зіслизнула їй з плечей. Волосся липло до спітнілого чола. Вона тремтіла, ніби їй було холодно, хоча в кімнаті було тепло.

— Джулі… що сталося?.. — прошепотіла вона, намагаючись підвестися.

Її голос був слабкий, ламкий.

Мене вдарило відчуттям провини так сильно, що перехопило подих.

— Нам потрібно йти. Зараз. Негайно, — сказала я швидко. — Ти вдягайся, а я зберу котів і найнеобхідніше. Решту залишимо. У нас є… кілька хвилин. Не більше.

Вона дивилася на мене так, ніби я збожеволіла.

Я навіть не чекала відповіді.

Розвернулася й почала метатися по хаті.

Руки тремтіли так, що я ледь втримувала сумку. Я накидала туди все, що траплялося під руку:

дві консерви, пачку сухарів, пляшку води, ніж, аптечку, залишки котячого корму.

— Де ви?! — прошепотіла я, оглядаючись.

Ітачі виліз з-під крісла, налякано озираючись, з розширеними зіницями.

Іриска сиділа на шафі, притиснувши вуха.

— Сюди… швидко… — благала я.

Я зловила Ітачі першого — він вирвався, подряпав мені руку, але я притисла його до грудей і запхала в великий рюкзак-переноску.

Потім стягнула Іриску зі шафи — вона жалібно нявкала, дряпала повітря, спробувала втекти, але я вхопила її за загривок.

У рюкзаку стало тісно. Дуже.

Але залишити їх — означало приректи.

Зазвичай вони йшли за нами самі.

Але не зараз.          

Зараз треба було бігти..

Я вже бігла назад до Сандри, коли вона схопила мене за руку.

Її долоня була гаряча.

— Що відбувається? — спитала вона тихо.

Я відчула, як очі наповнюються сльозами.

Стиснула губи й глибоко вдихнула.

— Ракси… — сказала я. — Вони можуть з’явитися тут будь-якої миті. Нам треба бути якомога далі від міста.

— Ракси?.. — вона дивилася на мене, не розуміючи.

— Сандра, будь ласка… — мій голос зірвався. Я стисла її руку. — Я все поясню потім. Зараз нам треба рухатися.

Вона побачила відчай у моїх очах.

І більше не питала.

Потім мовчки кивнула.

Мовчки підійшла й почала допомагати складати речі.

Ми почали швидко збирати ще кілька речей: теплі кофти, ліхтарик, сірники, плед.

— Ти зможеш іти? — спитала я, дивлячись їй в обличчя. — Як ти себе почуваєш?

— Нормально… — сказала вона. — Температура є, але невелика. Я впораюсь.

Я бачила, що вона бреше.

Бачила, як вона морщиться від болю, коли повертається. Її рухи були повільніші. Вона трималася за край столу.

— Впевнена?                   

— Так, — відповіла вона й скривилася, коли повернулась.

Я це помітила.

І промовчала.

Бо вибору не було.

У грудях стискалося від провини:

це через мене.          

Я не вберегла її.

Я не знайшла ліків.

Тепер через мене вона ледве стояла на ногах.

Вона хвора, а я тягну її в невідомість.

— Все… йдемо, — сказала я, закидаючи рюкзак на спину.

Я вже була в коридорі, коли раптом:

— ДЖУЛІ!!!                   

Крик Сандри з кухні прорізав мене, мов лезо.

Усередині все похололо.

Я кинулася назад.

Влетіла на кухню…        

і зупинилася.                   

Біля столу стояв він.

Один із тих чоловіків, яких я бачила в місті.

Високий.                   

Неприродно прямий.

У темному дивному одязі, що не був схожий на людський.

Його тінь падала на стіни нашої халупи, ніби вона стала занадто малою для нього.

Його очі були спрямовані на Сандру.

Серце гупало так, що, здавалося, його чути в усій кімнаті.

Я відчула, як холод повільно піднімається вздовж хребта.

Він знайшов нас.