2.2

Я розвернувся всім тілом і зупинився, заплющивши очі.

Мені потрібно було зосередитись.

Я розширив ніздрі й дозволив прохолодному повітрю повністю наповнити мої нюхові залози. Воно ковзнуло всередину, холодне й вологе, просочене запахами зруйнованого міста: іржа, пил, згниле каміння, сліди крові раксів і людей, дим від давніх пожеж.

Я відкинув усе зайве.

Шукав лише одне.

І знайшов.                      

Її запах прорізав хаос, мов промінь світла в темряві.

Ніжний.                      

Квітковий.                      

Теплий.                      

Солодкий — але не нудкий, а живий, як свіже повітря після дощу.

Запах моєї половинки.

Він ударив у мене так сильно, що груди мимоволі розширилися від глибокого вдиху. М’язи напружились, кров пришвидшила біг, серце вдарилося об ребра.

Вона була близько.

Я не просто відчував її — я тягнувся до неї всім тілом, як компас до півночі.

— Йдемо, — низько наказав я.

Я рушив уперед, навіть не озираючись.

Мені не потрібно було перевіряти, чи йдуть за мною інші. Я чув їхні кроки, важкі й обережні, як у хижаків. Мої найближчі воїни. Моя зграя.

Ми вийшли з мертвого міста й увійшли в поле.

Трава тут була висока, суха, пожовкла від холоду й занедбаності. Вона шурхотіла об мої ноги, чіплялася за обладунки, але я не зважав. Запах вів мене, наче нитка.

Він тягнувся між будівлями, потім різко повернув убік, через поле.

Вона бігла.                      

Поспіх.                      

Страх.                      

Втома.                      

Це читалося в її запаху.

Через деякий час я різко підняв руку, зупиняючи загін.

Зірекс одразу присів поруч, не ставлячи зайвих питань.

Я витягнув руку й указав уперед.

— Вона там.                    

На іншому кінці поля стояла халупа.

Стара.                      

Перекошена.                      

З трухлявими стінами й темними вікнами, мов порожні очниці.

Запах моєї половинки вів просто до неї.

— Чому ти зупинився? — тихо спитав Зірекс, вдивляючись у будівлю.

Я нахилив голову набік. Кінчики моїх вух сіпнулися, налаштовуючись на вловлювання звуків.

Я почув:                      

нерівне дихання,

слабкий кашель,

ледь чутний стогін.

І ще один голос.

— Вона там не сама, — відповів я. — Ще одна жінка. Молода. Слабка.

Моє серце стиснулося.

Вона ризикувала життям не лише заради себе.

Вона поверталась до когось.

До тієї, кого не могла кинути.

— Який наказ? — спитав Зірекс, повільно виймаючи мечі з піхов.

Я подивився на нього.

— Рухаємося вперед. Я йду до своєї половинки. Ти й Сайрес — знайдіть другу самку. Ран — обшукає інші приміщення.

Я на мить замовк, вдивляючись у темні вікна халупи.

— Як тільки знайдемо їх — викликаємо корабель для транспортування.

Зірекс кивнув і жестом передав наказ іншим.

Я відчув, як воїни розділилися, обережно розходячись у різні боки.

А сам рушив уперед.

Трава розступалася переді мною, хрумтіла під ногами. Моє серце билося важко, глухо.

Я був готовий до бою.

До раксів.                      

До пастки.                      

Але більше за все я був готовий побачити її знову.

Мою половинку.

Ту, що втекла.                      

Ту, що вдарила.                      

Ту, що не знала, що її запах уже назавжди залишився в мені.