Розділ. 2.1

Дрекар

Біль вибухнув у мені, як розірвана граната.

Я не стримав рику.

Удар у найвразливіше місце змусив мене втратити рівновагу — ноги підкосилися, і я впав на коліна, впираючись мечем у землю, щоб не звалитися обличчям у пил.

Імпульси болю прокотилися всім тілом, від паху вгору по хребту, стискаючи груди, вибиваючи повітря з легенів. М’язи судомило, зір на мить потемнів.

Це було…                     

останне, чого я очікував.

Від цієї маленької, крихкої людської самки.

Я стиснув зуби, намагаючись не заричати знову, але в горлі все одно вирвався глухий, злий звук.

Я — воїн Етаріанської еліти.

Я пережив сотні боїв.

Мене шматували клешні ксеноморфів і різали клинки ворогів.

Але жоден з них не бив так… підло.

І водночас — так точно.

З тієї миті, як я побачив її біля напівзруйнованої будівлі, щось у мені зламалося.

Не страх.                     

Не сумнів.                     

Інстинкт.                     

Потужний.                     

Древній.                     

Невблаганний.

Моє серце збило ритм.

Подих став важчим.

Запах її страху й тепла вдарив мені просто в кров.

І я зрозумів.                  

Шлюбний поклик.

Те, що більшість нашого виду ніколи не чує за все життя.

Те, що приходить лише раз.

І лише до тих, кому судилося знайти свою половину серед мільярдів істот у Всесвіті.

Вона.                     

Тендітна.                     

Слабка фізично.

Людська.                     

І — моя.                     

Я навіть не припускав, що вона може не захотіти моєї допомоги.

Її планету пожирали ракси.

Її вид був на межі знищення.

Мій обов’язок — захистити її.

Мій інстинкт — утримати поруч.

Моя суть — зробити її своєю.

Але вона…                     

втекла.                     

Чому?                     

Мене вразило, як вона дивилася на мене.

Навіть стоячи за крок до смерті,

вона не плакала,

не благала,

не падала на коліна.

В її погляді був виклик.

Страх — так.

Але не покора.

Вона була сильною духом.

Набагато сильнішою, ніж здавалося з її крихкого тіла.

І саме тому поклик спрацював.

Половинка не може бути слабкою.

Але…                     

Чому вона відмовилась?

Чому вдарила?

Чому втекла, ніби я — ворог?

— Дрекар, з тобою все добре? — почув я голос Зірекса.

Він нахилився до мене, намагаючись підтримати, але я різко відштовхнув його руку.

— Так, — проричав я, підводячись. — Не торкайся мене.

Моє тіло все ще горіло болем, але гірше було інше.

Порожнеча.                     

Вона зникла з поля мого зору.

— Твоя половинка? — обережно спитав він.

Я підвів на нього погляд з-під брів.

— Так.                     

Моя половинка.

Слова прозвучали важче, ніж будь-яка клятва.

— Ми повинні знайти її.

Зірекс повільно повернув голову в той бік, куди втекла жінка.

— А як же кубло? Ми прийшли сюди за ним. Усі ракси рухаються на північ звідси.

Я стиснув щелепи.

Мій слух уловлював те, чого не чув він —

шурхіт лап,

тертя панцирів,

глухе клацання щелеп.

Вони були близько.

— Кубло нікуди не дінеться, — проричав я. — А вона — зникне.

Я вдихнув повітря, намагаючись заспокоїти серце, що билося надто швидко.

— Вона не протримається довго.

Ракси наближаються.

Я чую їх.                  

Зірекс напружився, але не почув нічого.

Він був іншим видом.

Смертоносним.              

Швидким.                     

Але не мав мого слуху.

Не мав мого нюху.

Не мав поклику.

Нас послали сюди невеликою групою елітних воїнів.

Наше завдання —

відстежити раксів,

знайти їхнє кубло,

вбити головного паразита.

Без лідера вони втратять координацію.

Збожеволіють.

І помруть за кілька днів.

Це був єдиний спосіб врятувати цю планету.

Але тепер у мене з’явилася інша мета.

Вона.                     

— Зможеш знайти її по запаху? — спитав Зірекс.

Я відчув, як у грудях щось заспокоїлося.

— Так.                     

Її запах був уже в моїй крові.

Страх.                     

Тепло.                     

Сіль її шкіри.               

Метал і пил зруйнованого міста.

Я не загублю її.

— Ти, Сайріс і Ран ідете зі мною, — наказав я. — Решта — до кубла.

Нехай доповідять, що знайдуть.

І щоб не нападали без підкріплення.

Зірекс кивнув і пішов передавати наказ іншим.

А я стояв, дивлячись у той бік, де зникла вона.

Моя половинка.            

Та, що вдарила мене.

Та, що не зрозуміла.

Та, що тікає від мене, не знаючи, що я — єдине, що може врятувати її життя.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                           

ІЛЮСТРІЦІЇ:

Зірекс

Ран і Сайріс