1.4

У моїй голові блискавкою промайнула думка:

щоб так загнати меч у найтвердішу частину тіла цих істот, потрібна була сила, яку я навіть уявити не могла. Ми бачили, як кулі рикошетили від їхніх панцирів, як ножі ламалися об їхню шкіру…

А він пробив їх так, ніби це була глина.

Чоловік мовчки відступив на крок.

Тіла істот по обидва боки повільно сповзли вниз і глухо впали на землю.

Цей звук різонув по нервах.

Я миттєво напружилася й почала озиратися, вдивляючись у кожен темний провулок, у кожне вікно, у кожну тінь.

Я знала: істоти ніколи не приходять поодинці.

І знала, що вони чують набагато краще за людей.

— Чому ти сама? — озвався він.

Його голос був низький, глибокий, ніби прокотився грудьми, а не вийшов із горла.

— Тихіше! — прошепотіла я, різко замахавши руками перед ним. — Тихіше, ти що, з глузду з’їхав?!

Мій погляд метушливо ковзав навколо, я боялася навіть дихати голосно.

Коли я нарешті змусила себе подивитися на нього, він підняв одну брову й ледь помітно всміхнувся, ніби я сказала щось кумедне.

— Ці істоти дуже чутливі до звуку, — пояснила я, стискаючи зуби. — Вони можуть почути нас за кілька кварталів.

— Якщо вони прийдуть, я їх уб’ю, — просто відповів він.

Без хизування.               

Без емоцій.                      

Наче говорив про дощ або вітер.

У мене в грудях щось стиснулося.

— Просто… уб’єш? — прошепотіла я, відчуваючи, як тремтять руки. — Ти вб’єш сотні цих істот, коли вони заповнять усе місто, тільки тому, що не вмієш мовчати?

— Ракси, — спокійно промовив він уже тихіше. — Вони називаються ракси.

— Ракси?.. — повторила я.

Він кивнув.                       

Я почала відступати вбік тротуару, що вів назад до лікарні, не зводячи з нього очей.

— А ти… — видихнула я. — Ти хто такий, чорт тебе забери?

Він дивився на мене так пильно, ніби зважував, чи варто відповідати.

— Я — Дрекар.

Я чекала ще слів.

Пояснень.                      

Він мовчав.                      

— Дрекар? — нервово усміхнулася я. — Це що, назва виду? Посада? Прізвисько?

— Ні, жінко. Це моє ім’я. Я — етаріанець.

— Чудово… — пробурмотіла я. — Цій планеті тільки ще більше інопланетян не вистачало.

Я різко повернула за ріг будівлі, бажаючи відірватися від цієї дивної істоти, —

і ледь не врізалася в кількох величезних чоловіків.

Вони стояли півколом, перекривши шлях.

Моє серце підскочило до горла.

Тіло миттєво заціпеніло, наче мене облили крижаною водою.

— Жінко… — почувся ззаду той самий глибокий голос.

Я здригнулася й обернулася.

Страх накрив мене новою хвилею.

Я знову притисла палець до губ, відчайдушно показуючи: тихо, будь ласка, тихо…

Позаду пролунав приглушений сміх.

Я повернула голову й побачила, як один із чоловіків зробив крок уперед — важкий, упевнений, зовсім не думаючи про те, що цей звук може притягнути раксів.

— Що вам потрібно? — прошепотіла я, напружено водячи поглядом між усіма.

— Не бійся, — промовив той самий чоловік. — Ми тут, щоб урятувати твою расу.

— Врятувати мою… що? — перепитала я, не вірячи своїм вухам.

Він насупився, ніби не зрозумів мого тону, потім обернувся до інших і заговорив мовою, яку я не могла розібрати. Вона звучала різко, з твердими приголосними, наче удари каменя об камінь.

Після цього всі вони знову подивилися на мене.

— Ти не розумієш мене? — запитав він. — Мені повідомили, що істоти, які живуть у цій частині планети, користуються цією мовою.

Я кілька секунд мовчала, намагаючись зібрати думки.

Світ перевертався.

— Я… я тебе чудово розумію, — сказала нарешті. — Просто…

Я ковтнула, відчуваючи, як пересохло в горлі.

— Я не розумію, що ти маєш на увазі.

Я подивилася на нього прямо.

— Ви тут… щоб урятувати мою расу?

— Так, — сказав він упевнено. — Ми тут, щоб убити ракcів і врятувати якомога більше людей. Ти підеш на мій корабель. Там ти будеш у безпеці, поки ми не закінчимо бій.

Його слова прозвучали так, ніби він уже все вирішив за мене.

І в ту ж мить у голові спалахнув образ Сандри.

Бліде обличчя. Гарячий лоб. Тремтячі руки.

Тиждень лихоманки. Тиждень болю. Тиждень страху, що вона не прокинеться.

— Ні… — прошепотіла я. — Я не можу. Мені потрібно йти.

Я зробила крок убік, намагаючись обійти його й вирватися з цього дивного кола інопланетян.

Але щойно я поворухнулася, як відчула, як його рука стиснула моє плече.

Сильно. Впевнено. Без жодного сумніву.

— Жінко, — його голос став жорсткішим. — Ти підеш зі мною. Я двічі тебе просити не буду.

Страх у грудях різко змінився чимось іншим.

Злістю.                      

Гарячою, різкою, такою, що аж запекло в горлі.

Що він взагалі про себе думає?

Осел переросток. Приперся на мою планету, у моє зруйноване місто — і вирішив, що може наказувати мені?

— Я сказала «ні», — тихо, але чітко відповіла я. — Тепер відпусти мене. І залиш у спокої.

Я підняла на нього погляд.

На його обличчі майнула здивована тінь.

Губи сіпнулися, ніби він намагався приховати… усмішку.

— Я буду захищати тебе, — сказав він. — Я відведу тебе на свій корабель, і ти залишишся там, поки ракси не будуть знищені.

Його погляд ковзнув по мені зверху вниз.

— Ти маєш бути моєю.

Ні.                          

Це слово вдарило в голові, як постріл.

Я не буду нічиєю власністю.

Не буду трофеєм. Не буду «врятованою» ціною свободи.

У мене є сестра. І я потрібна їй більше, ніж будь-кому у всесвіті.

Я думала тільки про Сандру.

Про те, що вона лежить у тій старій халупі, гаряча, знесилена, чекає мене.