1.3

Його велике, міцне тіло буквально випромінювало загрозу.

Не агресію ще — а саме небезпеку, як випромінювання від відкритого вогню: ти ще не обпікся, але вже знаєш, що варто підійти ближче — і буде боляче.

У кожній його позі була сила.

У тому, як він стояв, широко розставивши ноги.

У тому, як напружувалися м’язи під дивним темним одягом.

У тому, як він тримав зброю — спокійно, без метушні, ніби мечі були продовженням його рук.

У руках він стискав два мечі.

Довгі.                              

Темні.                              

Загострені так, що навіть на відстані здавалося — вони ріжуть повітря.

Від їхнього вигляду в мене перехопило подих.

У грудях щось обірвалося, а ноги зрадницьки підкосилися, мовби тіло вже знало те, чого розум ще не встиг прийняти.

У ньому було щось… неправильне.

Не лише масивна постать, що височіла наді мною, — він був щонайменше на дві голови вищий за мене, — а й очі.

Темно-сині.                      

Надто темні для людини.

Глибокі, мов бездонні колодязі.

Коли він дивився на мене, здавалося, що дивиться не на тіло, а крізь нього — в саму серцевину.

У ці очі легко було впасти й не знайти дна.

Його загострені вуха ледь помітно сіпалися, вловлюючи кожен звук.

Навіть мій збитий подих.

Навіть тремтіння повітря навколо нас.

Його рот розкрився в оскалі — і я побачила ікла.

Два.                              

Гострі.                              

Не людські.                        

З його грудей вирвався рик.

Низький.                              

Глухий.                              

Такий, що від нього завібрувала стіна за моєю спиною.

На його носі були дрібні зазубрини, здалеку схожі на луску.

Вони рухалися разом із диханням. Він ніби весь був створений не з плоті, а з якоїсь живої броні.

Я зробила крок назад.

Ще один.                              

І вперлася спиною в холодну стіну.

Холодний жах розлився по тілу.

Не паніка.                              

Не крик.                              

А тихе, липке усвідомлення:

ти не втечеш.                        

Переді мною стояв не просто чоловік.

Він був нелюдським.

Ми дивилися одне на одного кілька довгих секунд.

Світ звузився до цієї вузької ділянки асфальту між нами.

І в моїй голові виникла думка — чітка, ясна, без істерики:

Сьогодні я помру.

Доля, мабуть, вирішила остаточно знущатися з людства

і прислала на Землю ще одну інопланетну расу.

Але мені не було смішно.

Зовсім не було.

Особливо тоді, коли він різко підняв мечі.

Світ стиснувся до одного руху.

Він кинувся на мене.

Швидко.                              

Надто швидко.

Я навіть не встигла по-справжньому злякатися.

Тіло діяло раніше за думки.

Я заплющила очі й виставила руку вперед —

безглуздий жест, дитячий, ніби долоня могла зупинити метал.

Пролунав звук.

Гучний.                              

Різкий.                              

Ніби метал вдарився об камінь.

Я не впала.                              

Я повільно розплющила очі.

Він стояв просто переді мною.

Його масивні руки обхоплювали мене, притискаючи до стіни так, ніби він не нападав, а закривав мене собою.

Його тіло було за кілька сантиметрів від мого.

Я відчувала тепло його шкіри.

Напруження м’язів.

Силу, стриману, але готову вибухнути.

Наші погляди зустрілися.

Його сині очі дивилися так, ніби бачили мене всю:

мій страх,                       

мою втому,                        

мою відчайдушну надію врятувати сестру.

Я нервово вдихнула.

Від нього хвилями йшла лють.

Стримувана.                              

Гостра.                              

Бажання руйнувати, різати, вбивати.

Воно тиснуло на мене фізично, як повітря перед грозою.

Я подумки обмацувала своє тіло.

Мечі мали пройти крізь мене.

Я мала відчути біль.

Холод.                              

Смерть.                              

Але болю не було.

Я не могла відвести погляд від його очей.

І не могла знайти в собі жодної рани.

Нарешті я змусила себе подивитися вбік.

І тоді серце стиснулося так, що перехопило подих.

За кілька сантиметрів від мого плеча височіла голова істоти.

Його тіло було прибите до стіни мечем.

Лезо увійшло вгору, пробивши череп.

Мертві чорні очі дивилися в порожнечу.

Я повернула голову в інший бік.

Те саме.                              

Друга істота була пришпилена другим мечем.

Я ковтнула.

Холод повільно поповз уздовж хребта.

Я була за крок від смерті.

Я знову подивилася на нього.

Він нахилив голову набік, насупившись, уважно вивчаючи мене.

Потім опустив погляд і оглянув мене з ніг до голови:

моє худе тіло,

виснажене нестачею їжі,

мій зріст — метр сімдесят три,

мої тремтячі руки,

розтріпане каштанове волосся.

Я не знала, чи розуміє він мої слова.

Не знала, чи взагалі він розуміє мову людей.

Але мовчати було неможливо.

— Ти врятував мені життя… — прошепотіла я. — Дякую.

Голос тремтів.                         

Я дивилася на істоту, яка вбила того, кого ми вважали невбивним.