1.2

Дорога до міста минула дивно спокійно.

Надто спокійно.

Я йшла обережно, ступаючи так, щоб не хруснула жодна гілка, не дзенькнув уламок скла під підошвою. Постійно зупинялась, прислухалася. Вітер гойдав сухе листя, і кожен його шелест здавався мені чиїмось подихом.

Істот не було видно.

Але я знала — це ще нічого не означає.

Я трималася вказівників, що вціліли на розбитих стовпах:

«Лікарня →»

Стрілка була напівздерта, але я все одно йшла за нею, бо іншого вибору не мала.

Я мушу врятувати Сандру. Хоч якось.

Будівля лікарні з’явилася між напівзруйнованими будинками — невелика, одноповерхова, колись біла. Тепер її стіни були сірими від бруду та кіптяви.

Я ковтнула слину й відчинила двері.

Всередині пахло гниллю та іржею.

Першим, що я побачила, була засохла кров — на підлозі, на стінах, на дверях. Вона утворювала темні плями, ніби хтось спеціально розмазував її руками.

Мене знудило.

У кутку лежало те, що колись було людиною.

Незавершена трапеза істот.

Я відвернулася різко, притискаючи долоню до рота, щоб не вирвати. Перед очима все попливло.

За останні тижні я помітила дивну річ:

істоти їли майже все — м’ясо, нутрощі, кістки…

Але печінку вони залишали.

Вона часто валялася просто на дорогах, у будинках, у школах, у квартирах. Чому — я не знала. І не хотіла знати.

Я змусила себе не думати, як це — бути з’їденим заживо.

Погляд вихопив таблички біля рецепції:

«Приймальня →»

«Аптека ←»

Серце сіпнулося.

Аптека.

Я майже побігла туди.

Відчинила двері — і одразу зупинилася.

Полиці були порожні.

Абсолютно.

Ні коробочок.

Ні пляшечок.

Ні бинтів.

Нічого.

Очі защипало, і сльози самі покотилися по щоках.

— Ні… — прошепотіла я. — Ні, будь ласка…

Я вийшла з аптеки, витираючи обличчя рукавом.

Груди стискало так, ніби мене хтось душив зсередини.

Я підвела її.

Я підвела Сандру.

Схлипнула, притискаючи долоню до рота, щоб звук не вирвався назовні. Серце калатало так голосно, що здавалося — його чути на весь квартал.

Я завмерла.

Прислухалася.

Тиша.

Лише вітер і десь далеко — тріск зруйнованого металу.

— Дурна… — подумки лаяла я себе. — Дурна помилка…

Адреналін штовхнув мене до виходу.

Я вибігла з лікарні й мружилася від осіннього сонця, яке било просто в очі. Світ здавався неприродно яскравим після темних коридорів.

Я пішла вздовж стіни будівлі, тримаючись тіні, думаючи, чим ще можу допомогти Сандрі.

Компреси… трави… хоч щось…

Я зупинилася, притулившись спиною до холодної стіни.

Заплющила очі.

Подих вирівнювала силою волі.

Ти мусиш триматися. Вона без тебе не виживе.

Хвилину постоявши, я відштовхнулася від стіни й підняла погляд.

І тоді мене пронизав холод.

За кілька метрів від мене стояв чоловік.

Масивний.

Високий.

На ньому був дивний одяг — темний, щільний, із незрозумілими металевими вставками, які тьмяно відбивали сонячне світло. Він не був схожий ні на військову форму, ні на щось земне.

Я завмерла.

Він дивився прямо на мене.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                   

Надіюся вам сподобався початок. Не забудьте додати цю історію до своєї бібліотеки.

З нетерпінням чекатиму на ваші уподобайки та коментарі, вони мотивують мене писати швидше!  

❤️❤️❤️