Розділ. 1.1

Я прокинулася ще до світанку.

Халупа була холодна й сира, повітря пахло гнилою деревиною та вогкістю. Ітачі спав біля дверей, згорнувшись рудим клубком, ніби намагався собою затулити вхід у наш крихкий світ. Іриска сиділа на підвіконні й дивилася в темряву, напружено настороживши вуха.

Я одразу підійшла до Сандри.

Вона лежала, загорнувшись у ковдру й мою куртку, яку я віддала їй ще вночі. Її каштанове волосся — світліше за моє — розсипалося по подушці. Обличчя було блідим, щоки гарячі, а губи сухі. Навіть у хворобі вона залишалася красивою й ніжною, ніби створеною не для цього зламаного світу.

Я торкнулася її лоба.

Гаряча. Знову.

— Ти знову гаряча… — прошепотіла я.

Тиждень тому ми потрапили під зливу, коли йшли в бік сховку. Холодний дощ накрив нас серед поля, без дерев, без укриття. Сандра тоді жартувала, що їй подобається запах мокрої землі. А потім почалася гарячка. І вона не спадала вже сім днів.

— Сандро… — тихо сказала я — Сандро, ти чуєш мене? — я нахилилася ближче.

Вона відкрила свої блакитні очі. Такі самі, як у мене. Наші очі завжди видавали, що ми сестри, навіть коли ми мовчали.

— Мені холодно… — прошепотіла вона. — І боляче.

Я стисла зуби.

Ми переховувалися в цій халупі вже кілька днів. Старий покинутий будинок на краю мертвого села. Довше тут лишатися не можна.

Вони поруч.

Істоти.

Ящероподібні, без очей, але з таким слухом, що могли почути кроки за кілька кілометрів. Вони не полювали — вони знищували все, що рухалося. Тварин. Людей.

Ми чули від утікачів, що на сході є база. Бункер. Кажуть, там безпечно. Але де саме — ніхто не знав. Ми йшли туди, поки Сандра могла йти.

Тепер вона не могла навіть сісти без моєї допомоги.

Я пішла на кухню — якщо цей стіл і дві дошки можна так назвати. На столі лежали яблука й груші, які ми встигли назбирати по дорозі. Порізала їх ножем із тріснутим лезом, налила води в кружку.

Ітачі підбіг одразу, Іриска тихо сплигнула з підвіконня.

— Тихо… — прошепотіла я. — Не зараз.

Висипала їм трохи сухого корму, який берегли, як золото. 

Коли я повернулася до Сандри, допомогла їй сісти.

— Поїж трохи, — сказала я. — Хоч щось.

Вона подивилася на миску, потім на мене.

— Не йди в місто, — сказала різко, як уміла тільки вона. — Ти здуріла?

Навіть хвора, вона не втрачала свого характеру.

— Там вони, — продовжила вона. — Ти чула вночі.

— Я чула, — відповіла я спокійно. — Але я чую й інше: як ти дихаєш. Як тобі важко.

Я взяла її гарячу руку в свою.

— У тебе гарячка вже тиждень. І тобі не стає легше. Тут ліків немає.

— Почекаємо…

— Ні, — я подивилася їй просто в очі. — Я піду.

Сандра ковтнула.

— Я боюся, що ти не повернешся…

Я взяла її за руку. Вона була гаряча й легка, ніби не жива

— Я боюся теж, — зізналася я. — Але якщо я не піду — ти можеш не дочекатися навіть завтрашнього ранку.

Сандра заплющила очі.

— Ми ж мали йти на схід… до бази.

— Підемо. Але не зараз. Спочатку ти мусиш стати на ноги.

Я ковтнула повітря.

— Я піду в місто. Спробую знайти ліки. Хоч щось: таблетки, сироп, жарознижувальне. Ти чекатимеш тут. Максимум день.

Вона подивилася на мене.

— Ти не сама, — я ледь усміхнулася. — У тебе є Ітачі. І Іриска. І ти — вперта, як завжди.

Я нахилилася й торкнулася лобом її руки.

— Я люблю тебе. Тому й іду.