Глава 14

Кімната в якій я ночувала пахла як старі книги в бібліотеці. На тумбочках та серванті зібрався товстий шар пилюки, напевно, тут давно ніхто не жив. Я підійшла до вікна, відхилила штори, щоб подивитись, що відбувається зовні. По зоряному небу плив повний місяць, який освітив голі верхівки дерев. На секунду здалось, що між ними рухалась якась химерна тінь, але за секунду вона зникла. 

Дивний був цей світ для мене. Ще пару днів тому я про нього і не здогадувалась, а тепер знаходжусь тут. Чи він дійсно реальний? Можливо, я в якійсь комі й це все сниться? Я б хотіла, щоб це виявилось правдою — всі ті зникнення і смерті стали б витвором уяви.

Я відійшла від вікна. Зняла куртку та взуття, після чого лягла на ліжко, яке пасувало б краще якійсь англійській принцесі. Зовсім непомітно провалилась в сон, а коли розплющила очі, вже був білий день, а за дверима чулись чиїсь кроки.

Сівши, поглянула на тумбочку, де стояла потухла лампа. Я почувалась втомленою: незрозуміла важкість розлилась по тілу. Перша думка — хочу додому. Як Артем переміщується між світами? Це його особлива сила? А в мене така ж розвинеться, чи я не заслужила на неї? Мої думки, на диво, звучали трохи меркантильно. 

Я знову поглянула у вікно, за яким вже розкинулась інша природа. Гори застелила зелена трава, дерева теж вбрались в листя, цвіли поля квітів. Я не розуміла, як таке можливо. Я дивилась на геть інший край, з думкою, що потрапила в дику місцевість Нідерландів. 

Двері відчинились, увійшов Артем. Привітався. 

— Готова? — запитав він.

— До чого? 

Я бігом одяглась та пішла за ним. 

Ми вийшли на подвір’я його дерев’яного стародавнього будинку, який насправді зачаровував. 

— Тут природний цикл значно коротший, ніж в нашому світі. — Я підійшла до Артема, який стояв біля кущів червоних троянд. — Вдень тут весна, а ввечері настає пізня осінь. 

— Вночі досить моторошно, — погодилась я. — Мені здалось, вчора тут хтось блукав, але я бачила тільки тінь. 

Артем загадково усміхнувся. Він щось знав? 

— Можливо, то лише твій витвір уяви. 

Я не впевнена, тому не стала більше розпитувати.

— Гаразд, — відхилилась я від теми, — що ми будемо робити? 

— Ми повертаємось додому, — сказав він та схопив мене за руку. За мить я вже лежала обличчям в асфальті.

Ми перемістились на центральну площу мого рідного міста. Я повільно встала, оглядаючись навкруги, тому що серед білого дня в центрі, де зазвичай вирує життя, кудою проїжджають автобуси, ні одної живої душі. Вітер ганяв газети наче грався з ними. Десь за гаражами одиноко й скорботно подав голос чийсь пес, і знову стало тихо. 

— Що тут сталось?

Артем, як Тоні Старк, розкинув руки в сторони. 

— І так… через чотири місяці вони забрали всіх. Всіх, — повторив він зі збоченим задоволенням в голосі. — Виявляється, я не найгірший антагоніст на світі. 

Пройшло чотири місяці, поки я знаходилась у світі Артема? Як таке можливо? В душі запалала злість. Я підійшла та дала ляпаса хлопцеві за те, що він так відкрито зловтішався. 

— Якого? За що? — Він почервонів як варений рак. 

— За все хороше, — гаркнула я та пішла в напрямку свого дому. Я розуміла, що мами, як і інших жителів міста, вже неможливо було знайти, але я повинна переконатись. Раптом вона десь перечікувала? 

Я йшла мимо покинутих припаркованих обабіч дороги машин, які вже не мали господарів. Серце краялось і водночас стискалося від страху. 

Артем раптово з’явився переді мною, перегородивши шлях. 

— Там нікого немає, — повідомив він. — Я вже був тут сотню разів. І точно це знаю.

— Сотню? 

— Ага. В тебе гарний слух, завжди виокремлюєш найголовніше. 

— Окей, нікого немає, то що далі? 

— Ми повернемось до мене і… — не закінчив він, бо я перебила:

— Для чого ми тут? 

На секунду Артем задумався.

— Щоб ти зрозуміла, що Віта з його бандою потрібно зупинити до того, як вони вчинять геноцид. І не тільки в цьому місті, розумієш? Їхніми жертвами стали мільйони! Зараз тобі погано від цієї думки, співчуваю. Але все можна виправити. Ми можемо повернутись в часі й знищити Віта. 

— Це правда? 

Артем зітхнув, ніби я запитала щось не те. А я лише хотіла переконатися, що він каже правду. 

Він протягнув долоню, в яку я, хвилюючись, поклала свою.