Глава 13

Артем приготував чай, поки я стояла в кутку та мовчки дивилась за тим, що він робить. В кухні відчувалась прохолода, коли в вітальні через вогонь в каміні було тепло. 

Артем облаштував напрочуд гарну та практичну кухню з темного граніту. Зазвичай у своїх великих та багатих  будинках таку облаштовують багатії. 

— Мені досі не віриться, що все це правда, — ледь чутно вимовила я. 

Артем підняв погляд.

— Коли вони затаврували мене, я теж не вірив, що це відбувається, — зізнався він. — Спочатку було важко, але згодом я зрозумів, що треба робити. Минуло багато часу, але я досі пам'ятаю той момент. І ще пам'ятаю, як вбив того, хто поставив тавро. 

Мене це теж цікавило: що мені потрібно було робити, тому що я зовсім не знала як поводитись, коли перетворення на демона завершиться. 

— І що  ж ти робив? 

Артем погасив вогонь, налив у чашки заварку, додав кип'ятку та сів спиною до стола. 

— Спочатку піддався бажанню вбивати. А зрозумівши, що надто багато загинуло через мене, я спробував себе зупинити. 

Вбивати? Я теж буду забирати чужі життя? 

— Я теж почну це робити? — Я не йняла віри, бо я не зможу когось вбити. Ким треба бути, щоб вбити? Хіба що нелюдом та психічнохворим, як от серійні маніяки в яких ідея фікс застряла в голові. 

Артем посміхнувся. 

— Звісно. Ти не зможеш контролювати пориви. 

— Я не хочу цього. 

— Будь-яке бажання завжди сильніше нас.

Артем посунув чашку по столі. Мені не хотілось чаю, але й не хотілось образити господаря дому. Я сіла біля хлопця, і в мені знову ніби щось заблокувалось. 

— Ти сказав, що вбив того, хто наніс тобі тавро, — промовила я нерішуче, бо таке точно не хочеться згадувати. 

— Його потрібно було зупинити. Відповідно, хтось мав це зробити. 

Демонські з'ясування відносин мене мало цікавили, а от в горлі застрягло інше питання, яке розривало душу на шматочки. 

— Чому ти їх не зупинив тоді, як вони вперше напали на мене? І ти сказав, що мені ще рано. 

Артем намагався згадати, у всякому разі, вигляд мав задумливий. 

— Ага, було таке, — кивнув він головою. — Ну тоді вони втекли. А вдруге, я насправді не хотів їх зупиняти. 

— Що!? 

— Ти типу цікава, — посміхнувся він ще ширше, — особисто мені. І я вирішив, що ти складеш мені гідну компанію. 

Я думала, що накинусь та задушу його зі злості. Руки почали тремтіти, я стиснула їх в кулаки, щоб приховати тремтіння. 

— Тобі самотньою!? — різко запитала я. 

— Сама бачиш, — він підняв руки долонями вверх. — Але я вирішив про тебе дбати, щоб ти не перетворилась на такого ж кровожерливого монстра, як Віт, в минулому просто Віталій. Але разом з тим, я більше не дозволю їм когось затаврувати. 

— О, дякую. Втішив! — саркастично видала я, і за тон взагалі не було соромно. 

Я просто відмовлялась сприймати болючу інформацію, бо Артемові раптом колись стало скучно і він вирішив не зупиняти бандитів та дозволив мене обернути на таких, як вони. 

Я відставила чашку, на якій завмер мій погляд. В ту мить мені захотілось повернутись додому та про все забути. 

— Взагалі, я подарував тобі шанс вижити, — виправдовувався він. Та ми знали, що це брехня, це лише втішні слова, виправдання злочину. 

— Я хочу додому. — Артем витримав паузу. Я повторила своє прохання, тому що, здавалося, він не хотів мене чути. 

— Я б рекомендував тобі залишитись на пару днів.

Ні, я цього не хотіла. Там мама залишилась одна, вона б зійшла з розуму, побачивши, що моя кімната пуста. Її любляче серце вже вдосталь настраждалось. Яке я мала право так вчинити, коли я єдина, хто в неї залишився?

— Я постелю тобі в гостьовій спальні. Ходімо. 

Я сиділа, як прибита до стільця, коли Артем зупинився в позаду мене. Я чула як його погляд свердлив мою спину, як льодобур — лунку в товстому шарі льоду. 

— У тебе все одно немає вибору. 

— Я можу піти геть, — промовила я.

Артем фиркнув:

— І цікаво куди ж ти підеш? За вікном безкрайні землі, гори, каміння. Подобається? Хочеш там жити? А ще там повно таких як я. Вгадай, що вони зроблять з тобою, коли побачать незнайомку на своєму шляху? 

— Таких як ти… — повторила, усвідомлюючи про, що говорить Артем. 

— Я просто не в курсі скільки тут людей, не ходив знайомитись з міркувань безпеки, й тобі не раджу. Тож… Що скажеш, йдемо відпочивати? 

Величними сходами ми піднялись на другий поверх, пройшлись довгим коридором, в якому панувала мертва тиша.  Артем ніс лампу перед собою, щоб освітити нам шлях. Я розглядала портрети на стінах, подекуди висіли старі потерті фотографії в дерев'яних рамах. 

— Чий це будинок? — запитала я, хоча ця інформація мене мало цікавила. 

— Мій. — Я сумнівалась в правдивості його відповіді. — Наразі.