Глава 12

Дв'ятнадцятого грудня нарешті відповів Артем. Я вже не очікувала щось отримати від нього, бо ж демони не користуються е-мейлами, вірно? 

Я саме дочитувала книгу, яку задали в школі, коли побачила сповіщення. Рука відразу потягнулась до комп'ютерної мишки, але повідомлення було пусте. Що за тупий жарт?

В кімнаті повіяло холодом, я повернулась і побачила Артем власною персоною. 

— Як? — промовила і заклякла. 

Він роздивлявся стіни моєї кімнати, на яких висіли мої старі розмальовані картини по номерах.

— Гарно, — сказав він, оцінивши пейзажі. 

— Дякую. — Я повільно встала, щоб замкнути двері на замок. Перший раз, коли я замикалась, щоб до мене не зайшла мама. — Як ти сюди потрапив?

Артем сів на ліжко так, ніби почувався господарем цього дому. 

— Не традиційним для людей шляхом, — відповів він.

— Тобі не можна тут бути! — Я злилась на гостя, хоча останнім часом без зупину його шукала. 

— Тобі теж.

— Це мій дім.

— Вже ні. 

Я сіла назад в крісло і закрила обличчя руками. О боже, що він верзе? 

— Що тобі потрібно від мене? — поцікавився Артем.

Я почула кроки в коридорі, а потім стукіт. 

— Доню, в тебе все гаразд? 

Я бігом придумала, що відповісти, аби тільки вона пішла.

— Так… — прозвучав мій голос трохи роздратовано.

— Ти з кимось розмовляєш.

— По скайпу з однокласником, — промовила я. 

— Добре.

Мама пішла, я ще зачекала пару хвилин, прислуховуючись. 

— Ми не можемо тут говорити. — Діставши зі шафи верхній одяг, я сказала Артему, щоб він перемістився на вулицю. Всі ці його надприродні вміння спочатку мене дивували і я не розуміла, як фізично він переміщується в просторі. Але то було не нагальне питання, мені були потрібні відповіді на інші питання.

Артем дивися на мене, як на примітивну істоту, яка навіть не розуміє людської мови. Вставши на ноги, він всього лише схопив мене за руку, і через мить ми вже стояли в іншій кімнаті незнайомого будинку.  

— Ласкаво прошу до мене додому. — Артем відпустив мою руку. — Почувайся як дома. 

Тепер настала моя черга роздивлятись все навколо. На перший погляд, будинок здавався старим, можливо, йому кількасот років. Інтер'єр у вікторіанському стилі. Я ніби потрапила у житло вампірів якого фільму. 

Артем пішов у вітальню, яка межувала з прихожою, де я все стояла. Я пішла за ним. 

— Де ми знаходимося? — поцікавилась я, виглянувши у вікно. Будинок стояв серед степів, всипаних камінням. На горизонті виднілися гори та темні скелети дерев. Великий місяць плив по небу, як по зірковому морю. 

— Тобі потрібно це знати? — Артем вмостився на дивані, розкинувши руки на спинці.

— Я вже другий раз потрапила сюди, тому… Але якщо не хочеш, не розповідай. 

— Ти маніпулюєш… — помітив він.

— Ні, анітрохи. 

Краєвид за вікном більше мене не турбував, тож я сконцентрувалась на співбесіднику. Подивившись йому в обличчя, помітила, що його очі вже голубого кольору. Можливо, він заглянув у мої думки, бо наступне, що він сказав, було:

— Коли я не полюю, очі природного кольору, з яким народився. 

Я зупинилась біля каміна, в якому грало полум’я. 

— Полюєш? Як мисливець?

— Ага, — він загадково посміхнувся. — Ти вже відчуваєш голод? 

Я не хотіла відповідати.

— Не соромся. Процес перетворення забирає багато сил. 

Я не до кінця розуміла, про що взагалі ми розмовляли. Хто він такий, і ким скоро стану я. 

Артем повернув голову, щоб показати невеликий шрам на шиї. В кругу, який розрізала лінія прямого шраму, заповнював ще якийсь символ. Моя мітка ще добре не зажила, але нагадувала мітку хлопця. Ніякі ліки й швидкодіючі лікувальні мазі не прискорювали процес. 

— Її поставили ті, що напали на мене? — запитала я. 

— Інші. Ті, що були до них. 

Отже, крім тих чотирьох існували ще інші. Скільки їх всього? Сотні чи тисячі? Скількох людей вони вкрали й ще вкрадуть? Або перетворять? 

— Не сумуй, — промовив Артем, — не все так погано. — Я мимоволі усміхнулась, хоч мені хотілось розридатись. Артем — один із тих демонів, отже я така як і він. — Хочеш, приготую тобі чаю? 

— Я не хочу чаю, я хочу знати, як зупинити перетворення. 

Артем встав та підійшов ближче. Я чомусь не мала сміливості дивитись на нього і коли він зупинився на відстані витягнутої руки, я опустила погляд.

— Це неможливо, — його голос звучав м’яко, навіть зі співчуттям. — Мені шкода. Але не варто сумувати, бо в тебе з’являться багато нових переваг. Наприклад, ти назавжди забудеш про міський транспорт, навіть не знадобиться автомобіль. Це купа зекономлених на бензині грошей. Якщо хочеш, станемо сусідами, бо жити між звичайних людей — суцільна проблема.