Глава 11

Вранці приїхала поліція, щоб оглянути місце надзвичайної події, зібрати докази, які допоможуть в розкритті справи. 

Мама всю ніч проплакала, лежачи на дивані. Я принесла їй заспокійливого, але вона так його не випила. Я сама випила таблетку валеріани, але вона не дуже мені допомогла, хоча допомогла мислити тверезо. 

Словом, тато зник безвісти, в спальні робилось незрозуміло що. Ліжко зламано надвоє, шафа-купе розгромлена, як після бомбардування, мамин улюблений фікус пав смертю хоробрих. Поки копи допитувала маму, я змітала  ґрунт та засипала назад в горщик. 

З совком і віником, я увійшла до вітальні. Обличчя мами набуло бурого кольору — вона багато без перестанку ридала. Очі запухли. Думаючи як їй допомогти все це пережити, я зварила ромашкового чаю, та вона до нього не торкнулась. Він так і охолонув на столику. 

— Може, вам варто поїхати до родичів на деякий час? — запитав поліціянт, який сидів поруч в кріслі.

Мені не хотілось нікуди їхати чи міняти житло. Потрібно було розібратись з тими, хто викрав спочатку брата, а тепер забрав і батька. Та мама… Як ніколи раніше, вона потребувала спокою, щоб вгамувати біль, — він зазвичай не минає за короткий термін. 

— Мені потрібно ходити в школу, — вмішалась я. 

— Це я винна, — промовила мама. Поліціянт приготувався слухати. Він напевно і не сподівався отримати якусь інформацію від вбитої горем жінки. Він підніс чашу з холодним чаєм до її губ  — вона зробила пару маленьких ковтків. Врешті, її голос перестав тремтіти. 

Мама розповіла  про те, що сталось вчора. 

— Раніше серед рідних стін було безпечно, — нагадав поліцейський.

— Тепер небезпека всюди. Що нам робити? 

На це питання ніхто не знав відповіді. Але правдою було те, що нам всім залишалось лише чекати того моменту, коли прийде смерть. Це не відворотно. 

Коп знизив плечима. Його обличчя стало похмурим, блідим. Мабуть, він часто чув такі запитання, але не знав на них відповіді. 

— Бути пильними, — промовив він. Та маму це не втішило, навпаки, вона знову розплакалась. 

Поліцейський зібрав свої речі та пішов до колег на подвір'я, щоб перекурити та обмінятись думками. 

— Завари мені кави, — попросила мама. 

Я виконала її прохання, хоча перед тим вона скаржилась на головний біль. Копи покрутились в нас хвилин п’ятнадцять, взяли татову фотографію, де він в старій рябій сорочці, для того, щоб подати його в розшук. Та ми всі прекрасно розуміли, що то марна справа, тільки про це мовчали. 

Скільки таких портретів висіло по місту? Сотні! І ще ніхто не знайшовся, окрім тих, яких витягли на сушу водолази.

Я теж випила філіжанку кави, аби тільки чимось себе зайняти. А потім ніби усвідомила, що Іра так і не зайшла, хоча я помітила, як вона стояла на дорозі та співчутливо дивилась на наші зелені відкриті ворота.

Ближче до обіду, мама зібралась з силами та пішла в душ. Я зраділа, що нарешті вона перестала плакати. Принесла їй чистий одяг, підігріла плов. Вона мала щось поїсти. А потім сіла писала листа Юлі, де в деталях розповідала, що сталося цієї ночі. Про Артема я чомусь змовчала. Напевно, так народжуються секрети: ти просто фільтруєш інформацію, щоб вона не потрапила до сторонніх людей. Мова звісно не про Юлю, а про її родичів, які мають доступ до її пошти. А за Юлькою я все ще скучала, хотілось її побачити, обійняти. В шкільному чаті велась мова, ніби вона йде на поправку. Я почала планувати, як потрапити до неї, не потрапивши на очі її близьким.

Мама не ходила на роботу понад тиждень. В неї не знаходилось сил щось робити. 

Я ж намагалася жити звичним життям, хоча великої його частини дуже не вистачало. Наша сім’я була льодовиком, від якого вдруге відколовся великий айсберг. Як би я себе не почувала, все одно знала, що тато не повернеться. Боляче, але це факт. 

В той час як мама сиділа вдома, я ходила в компанії Іри до школи. Спочатку вона намагалась бути обережною в розмовах, підбирала слова й не запитувала про той день, думаючи, вважаючи, що деякі питання змусять мене розридатися. Короткий період часу ми балакали виключно про навчання, особливо вона любила розмови про літературу. 

Іноді ми ходили одна до одної в гості. Її мама торгувала у магазині продуктових товарів в центрі, тато після переїзду влаштувався на заправку та повертався позмінно. Тому випадали дні, коли ми могли подивитись кіно вдвох чи серіал. Та все одно, я не записувала її в найкращі друзі, ми ними так і не стали. 

Цілий грудень мітка демона нагадувала про себе. А ще я почала боротись з голодом. Я хотіла з’їсти та їла все, що бачила. В магазини не ходила, щоб ненароком не рознести вітрину з тістечками та іншими смаколиками. Мама  дуже втомилась від того, що в холодильнику завжди пусто, хоч вона регулярно купляла продукти. Вона вже записала мене до лікаря та психолога, щоб допомогли побороти хворобливу пристрасть до їжі, бо я все списувала на стрес, чітко усвідомлюючи: тавро могло мати до цього пряме відношення. Тільки мені потрібні були хоч якісь пояснення, бо багато чого залишалося таємницею. Тому я шукала зустрічі з Артемом, іноді вештаючись уночі по місту. Але знайти його виявилось завданням з непростих, він  ніби переховувався під землею.