Глава 10

Вочі погода сказилась. Завивав сильний вітер, здавалося, ніби розмовляв зі світом людським голосом. Безхмарне зоряне небо освітлював повний місяць й кидав на землю похмурі тіні. 

Дуже довго я не могла заснути, дивилась у вікно та думала про те, що наступного разу, коли побачу Артема, не буду стояти як вкопана. Взагалі дивно, що він зникає раптово, як фокусник, або як той демон у квартирі Смішка. Я ніколи не думала, що таке можливо, до тієї миті, та, схоже, все реально.

На межі сну та реальності мені почали ввижатися сутулі людські фігури, які ходили туди-сюди за вікном. По правді кажучи, я вважала, що то мені сниться, але коли я дійсно заснула, відчула незрозуміле тепло, яке окутало тіло товстим коконом, і яке віддавав не ліжник. Моє тіло поступово провалювалось крізь ліжко, немов крізь солодку вату, на якому я лежала, а потім, боляче вдарившись, розімкнула повіки. 

В шкарпетках і піжамі я опинилась посеред темного місця на асфальті. Кругом ні будинків, ні дерев, одні степи розрізані асфальтованою дорогою. Шумний вітер вщух, та схоже опускався туман. Я вщипнула себе за стегно, щоб переконатись, що це лише сон, та біль відчула. Я повільно встала, помітивши, що хтось рухається назустріч. Дідько, що відбувається? Хто це? Одяг точнісінько як в Артема, коли я востаннє його бачила.

— Агов! — промовила я, коли він підійшов на відстань, коли точно міг мене почути. 

Він не відповідав, тому я повільно пішла на зустріч. Інтуїція підказувала, що треба поводитися обережно. 

— Тобі ще сюди не можна! — почула його голос, як відлуння.

— Сюди? — перепитала я. — Припини говорити загадками, вони існують для розумників. Ти пам'ятаєш Стаса? Я його молодша сестра! 

Та він продовжив говорити своє. 

— Мітка ще не перетворила тебе на одного з нас. 

— Що це за місце? Де я? 

Артем знаходився в декількох метрах, але його голос лунав в моїх думках. Його очі палали так сам, як в того демона. Тож… він один із них?.. І каже, що я стала такою ж як вони?.. 

— Потрібно зачекати, поки вона перетворить тебе на одного із нас, тоді ти дізнаєшся, що відбувається насправді. 

Рука сама потягнулась до шиї, пов'язка здавалась теплою. 

— Мітка… Шрам?.. — поцікавилась я. 

— Так. 

— Я одна з вас?

— На жаль. — Молодий чоловік підійшов ще ближче й заговорив як нормальна людина: — Він не повинен був тебе затаврувати, це все моя вина. 

— Той демон, що напав на мене у квартирі мого однокласника? Він же демон, правильно?

— Тобі ще рано знати відповіді на ці питання, — промовив Артем. 

— Чому? Я маю на це право! 

— Тобі час повертатися. 

— Зачекай, — сказала я зробивши крок вперед. Та Артем зник з очей, ніби природа навколо поглинула його. Наступної миті я злетіла в повітря, як китайський ліхтарик, і приземлилась на своє ліжко у своїй кімнаті. При чому самим дивовижним чином, не пошкодивши ні стелі, ні меблів. 

Через кілька хвилин увійшла мама, я саме думала про те, що сталось, і чи не вигадала я все. 

— З тобою все в порядку? — поцікавилась вона. Я сіла в постелі. — Там в сусідів ніби щось гупнуло сильно, я ж прокинулась. 

— Нічого не чула, — відповіла я. Бо ж як я могла щось чути, коли знаходилась деінде? — Але ж ми не підемо перевіряти, правда? 

Мама насупила брови, я бачила її рішучість і це було погано, тому що ми всі знали, що в темну пору доби на двір краще не виходити. Стіни рідного дому в темну пору доби слугували нам укриттям, фортецею, від ворогів. 

— Поліція приїде лише рано, а зараз третя ночі. Раптом там щось серйозне і їм потрібна термінова допомога? Я пішла будити тата. 

Я бігом вилізла з ліжка, щоб її зупинити.

— Там небезпечно! — нагадала я їй, хоча вона сама прекрасно це знала. — Чомусь вони вибрали ніч для полювання!

Мама оторопіла.

Вона подивилась на мене так підозріло, ніби запідозрила, що я щось приховую. 

— Вони? — перепитала вона.

Я намагалась викрутитися від прямої відповіді.

— Я сказала образно. Так кажуть багато людей. 

— А що означає полюють? Вони ж не лиси чи вовки! 

А на що всі ці зникнення схожі? Я хотіла в неї поцікавитись, але мама вже йшла у веранду, щоб дістати зі шафи куртку. Та я забрала її у неї прямо з рук.

— А ти стала складним підлітком, — дійшла вона висновку. 

Щось типу того я і відчувала. 

— Може піду я?

— Що? Ти з глузду з’їхала? — Маму охопив жах. 

Хто б сказав: чи з’їхала, чи ні. Чи в мене просто галюцинації. Але, якщо я одна із тих демонів, і десь глибоко в мені є така ж сила, якою наділені вони, то це дає деяку перевагу. Правда, невідомо яку. 

Надівши її куртку, я вийшла на вулицю в темну ніч. Вітер вже втратив свою силу, але все одно електричні дроти колихались як гойдалки.  Я підійшла до хвіртки та встала навшпиньки, щоб поглянути, що відбувалось в сусідньому обійсті. На перший погляд, там було тихо. Можливо, шум, який чула мам, то щось інше. Лютий вітрюган міг скинути покриття з даху, яке погано трималось на гнилих старих цвяхах. Таке вже колись траплялось.