Глава 9

Отже, Артем Стасюк… 

Я пришла додому та вбила в пошук його ім’я. Все, що знайшлось в результатах, — пара фото з його сторінки в соціальній мережі та обліковий запис в якомусь маловідомому творчому об’єднанні. Я відкрила посилання. Виявилось, що Артем писав лірику. Прочитавши декілька віршів, я звернула увагу на дату публікації — на момент оприлюднення творів йому було приблизно п’ятнадцять років. 

Сторінка в фейсбук давно не обновлялась, але пару фото там збереглося. Артем колись грав у футбол за команду нашої школи й написав про це чимало дописів. Він був високий та вродливий, хоча, якщо порівнювати з тим, яким я його сьогодні бачила, то дещо в ньому змінилося. Можливо, до всіх цих подій, що відбуваються в місті зараз, ми всі були щасливі та життєрадісні. Ми ніби живемо в якійсь клітці, а зовні мешкає великий монстр, який час від часу полює на нас. 

Принаймні, я відчуваю, що ми в пастці. 

Закривши фотоальбом, я відкрила особисту інформацію. Що цікавого, там була вказана електронна пошта. Я не знала, чи вона досі працювала, але я все одно відправила на неї короткий лист-привітання. 

Раптово, хоча іноді таке траплялось, шия запекла вогнем. Я торкнулась пов'язки, вона здалася теплою, ніби її нагріли.

Саме в той момент у двері постукали. Закривши ноутбук, я сказала, що не замкнено, хоча двері всередині дому ніколи не закривались на замок. Увійшла мама.

— До тебе прийшли.

Гостей я не чекала, тому поцікавилась, хто саме.

— Іра. 

Мама загадково кліпнула очима. Я зрозуміла її знак, як сигнал, що мені треба швиденько її здихатися. 

Ірка — дочка наших нових сусідів, з яким ми так і доладно не встигли познайомитись. Лазанью не приготували й не занесли, попри велике бажання бути привітними. Після того, як паралельні класи з’єднали, вона стала моєю однокласницею.

— Привіт, — промовила вона, як тільки я вийшла в веранду. 

— Привіт. — Перед нею я чомусь зніяковіла, хоча так почувалась перед усіма ледь знайомими людьми. 

— Вчора я пропустила навчання, а завтра математика…

Все прояснилось за коротку мить. 

— Тобі потрібна домашка? 

— Ага, що завдали.

Ірка була худою, як скелет в класі біології, та приблизно півтора метра зростом. Мала волосся мідного кольору, носила каскад. 

— Хвилинку. — Я побігла в кімнату та записала завдання на вирваному з блокнота аркуші, який принесла їй. На кухні щось зашкварчало і запахло смаженим — мама готувала вечерю. 

— Дуже дякую. Ти завтра о котрій йдеш в школу? — запитала вона, але я не знала, що відповісти, бо компанія мені не потрібна, коли я полюбляю зануритись в думки.

— Мене мама відвезе. 

Я замовкла, розуміючи, що змолола дурість. Раптом вона хотіла під’їхати? Наскільки я помітила, вона багато говорила, але нудного. Така компанія зранку гірша за погані новини. 

— Я нікуди її не везу! — крикнула мама з кухні. О Боже, подумала я, вона мала б мене врятувати, а натомість топить. Я залилась червоною фарбою від сорому — брехати не добре, як казали в дитинстві, от тепер треба викручуватися. 

— Чудово! — вигукнула на радощах Іра. — Я зайду завтра о пів на восьму, ок?

— Ага, — кивнула я та закрила за нею двері. А потім пішла на кухню.

Мама смажила деруни, я взялась їй допомогти, хоча кожного попереднього разу їх псувала. Та вона все ж дозволяла мені брати на себе приготування вечері, бо сподівалась, що її донька все-таки зможе чомусь навчитись. 

— Вона тобі не подобається? — запитала мама. 

— Вона нудна, але дуже багато балакає. 

— А ти постійно мовчиш, тому теж нудна, — відповіла мама. 

— Мам! — Її слова трохи зачепили за живе.

— А що, хіба не правда?

Я не могла з нею не погодитись. Після зникнення Стаса в нашій сім’ї багато чого змінилось, наприклад, більше не було сімейних вечорів, ми не дивились всі якийсь фільм в суботу чи неділю ввечері. Справді мало спілкувались. У мами та тата було своє життя, а у мене — своє. Вони так і не знали, що сталось у квартирі Жені. 

— Мамо, а ти пам’ятаєш такого собі Артема Стасюка? Він дружив зі Стасом. 

Сівши за стіл, мама задумалась — її очі дивились в стелю. 

— Мабуть, — промовила невпевнено вона. 

— Він зник десь два роки тому. — Я надіялась, що ця інформація допоможе їй хоч щось пригадати. — Зараз принесу фото. 

Я покинула деруни, які почали не апетитно пахнути, та побігла у свою кімнату, щоб принести мобільник та показати його сторінку в соцмережі. Мама поглянула на ті фото, що там були, та схоже, вона його не пам’ятала. 

— Кажеш, він зник, як наш Стасик?

Я кивнула. 

— Я вчора поверталась додому…  — Підбираючи слова, я сумнівалась, чи потрібно розповідати про нього.  Вона може подумати, що в мене потекла стріха, чи перевтомилась і тепер ввижається бог зна хто. А ще вона почне хвилюватися та думати за Стаса, в неї знову підскочить тиск… Я по це пошкодую. — В центрі, на переході я бачила людину схожу на нього.