Глава 8

Я впала на стілець, коли демон послабив свою силу. До нестерпного болю в області шиї, ще додався біль в боку, яким вдарилась. Герої в фільмах падають ледь не з висоти пташиного польоту і в результаті обтріпались від бруду та пішли далі. Шкода, що я не героїня якось фантастичного світу! 

Коли я встала, демона вже не було. Він ніби розчинився в повітрі. У квартирі, як і раніше, панувала тиша. Могло б здатися, що то все наснилось, якби не мітка. Я торкнулась її — на пальцях залишилась кров. 

Посидівши ще декілька хвилин на підлозі, я встала і пішла геть з квартири. А в школу в той день вже не пішла. Покрутилась десь поблизу, купила в аптеці все, що потрібно, аби обробити рану. Мої знання в цій області на мінімуму, тому довелося збрехати, ніби обпеклась. 

Опік заживав дуже довго. Тому довелося щодня носити шарф чи светри з високим коміром, а з мамою бути обережною. Тато взагалі нічого не помічав, оскільки багато часу проводив на роботі, а вдома займався своїми справами. 

В кінці жовтня випав перший сніг. Я завжди любила цю пору року: опале листя, замерзла земля, час від часу випадають опади у вигляді сніжинок. Природа вбиралася в інший чарівний одяг. 

Людина в темному одязі припинила мене переслідувати, тобто вона не з'являлась, ще з того моменту, як на мене, напали у квартирі Смішка. З одного боку я раділа, що більше ніхто не ходив по п'ятах, але з іншого боку, моя дурна голова встигла придумати, що мітка і зникнення тієї дивної людини, можуть бути пов'язані. 

На засніжених вулицях стало менше перехожих — це помітила мама. Вона сподівалася, що вони ховалися в теплих квартирах від мінусової температури. Продажі впали. Іноді я могла завітати до мами в магазин й посидіти там пару годин, а покупців все одно не було. А ще побільшало оголошень про вакансії. 

В нашому класі кожна третя парта тепер була вільною, тому два паралельних класи збили в один. Як наслідок кожного навчального дня я здибала Костика, який все ще котив на мене бочку, хоч те відео пролило світло на події того доленосного вечора й усім стало зрозуміло, що я кривдила Юлю. Мабуть, він злився на мене, тому більше не було на кого. 

По школі також почали ходити чутки, що Юля нарешті прийшла до тями. І останнім часом я багато про неї думала. Мені хотілося нарешті її навідати, але хтось з сім’ї постійно знаходився з нею поруч. Мама мала надію, що спробує з ними домовитись. Вона намагалась до них додзвонитись, але марно. Я й не сподівалась на щось, але вирішила, що все зроблю сама і не важливо, яким способом. 

З першого дня листопада я записалась в тир. Батьки були тільки «за», адже мене навчать користуватися зброєю, яка може врятувати життя в цей небезпечний час. До першого заняття я ніколи не тримала зброї в руках. тому відчувала себе невпевнено. Але наступної суботи, коли відбулось друге заняття, ситуація трохи змінилась. Стрільба з пістолета здавалась не такою вже  складною, як малювала моя уява. 

Повертаючись додому після третього заняття, я йшла засніженою центральною вулицею нашого міста. Зупинилась перед пішохідним переходом, коли через дорогу побачила його. Марево від переохолодження? Бо я дійсно замерзла, зуб на зуб не попадав. Ноги були мокрі, через що почало боліти горло. От і я подумала, що організм через перспективу захворіти дає якийсь збій. 

Але ні, то справді був він. Вулички в місті в нас, не такі широкі як в Києві, а для руху у дві колони, тож мені вдалося розгледіти обличчя, хоч на нього спадав капюшон, з-під якого стирчали темні пасма волосся. Ніс був прямий, не надто широкий й не тонкий, очі темні, ніби він носив лінзи, вольове підборіддя. Несподівано, я зрозуміла, що бачила раніше цю людину. І на святкування вісімнадцятиріччя Стаса він був в нас в гостях. Його звали Артем Стасюк, і він знаходився в розшуку вже доволі довго. Колись пів міста було обклеєно його фотографіями, та його так і не знайшли.

На дорозі утворився затор, машини засигналили. Я розгубилась, не знаючи, що робити. Але через секунду вирішила, що все ж треба перейти на іншу сторону та розпитати цього Артема, чи знає хоч щось про Стаса, що з ним, і куди зник він дівся. Хоча сам Артем, здається, насправді нікуди не зникав, а просто десь переховується. Може, він як ті нещасні, що поїхали в іншу країну на заробітки, через нещасний випадок втратили пам’ять, та не знають хто вони й звідки. Та поки я перебігла дорогу, Артем вже кудись пішов, чи втік… Словом, я вкотре його втратила. Але рішуче пообіцяла собі, що наступного разу не буду зволікати, переборю свою невпевненість і страх, та змушу його затриматись та розповісти. Хоча остання ініціатива вдати з себе детектива вилізла боком. 

Пройшовши мимо будинку, де знаходилась біржа праці, звернула в вуличку, що скорочувала шлях.