Глава 7

Я вибігла на вулицю та попрямувала до того місця, де стояв той чокнутий незнайомець. Хоча, мабуть, в ту мить одна я була несповна розуму, адже нормальні люди втікають від небезпеки, а я йшла їй на зустріч. 

Швидше за все, мене манило бажання дізнатися, хто то такий. І чому він почав мене переслідувати одразу після того, коли на мене і Юльку напали. Він мав до цього відношення? 

Це питання свердлило в мені пустоту та страх. 

Я вибігла за куток. Оглянулася навколо. Того дивака ніде не було. Він наче крізь землю провалився. В котрий раз! Чорт!.. Я розізлилась на себе за то, що дозволила Марії Павлівній, вчительці української мови, зупинити себе в коридорі. Мав початися урок, а я просто нахабно проігнорувала дзвінок та поперлась надвір. 

Про що тільки думала!? Я далеко не Лара Крофт чи Сідні з «Мисливців за старовиною», щоб розгадувати всілякі таємниці. Мене лякає буквально все, я боюсь павука, який раптом вирішив вилізти під стелю моєї кімнати та сплести там павутиння. Залишимо загадки та розслідування для відчайдушних. Таких, як Женька Смішко. 

Марія Павлівна вирішила покарати мене за моє нахабство, тому виставила за двері разом з моїми ж речами та сказала, що зателефонує батькам, аби вони завтра прийшли в школу. Мене це засмутило, бо вони точно дадуть прочуханки  в цілях виховання, хоча я розуміла, що все справедливо. Якщо хтось порушує правила, то за цим слідує покарання. 

Просидівши в коридорі хвилин десять, я зрозуміла, що марно втрачаю час. Тому тихенько вислизнула зі школи, та пішла в напрямку, де жив Смішко. Він так і не відповів на мої повідомлення, не передзвонив. Ми звісно не дружили, то ж він міг елементарно не зважати на мої намагання з ним зв'язатися. 

Перейшовши дорогу, зайшла у двір багатоповерхівки. Квартира сім'ї Жені знаходилась на останньому поверсі, — так було написано на поштовому ящику, — тому я піднялась сходами. Тиша в таких будинках, де мало б вирувати життя, завжди лякала. Та звучали лише мої невпевнені кроки. Схрестивши пальці, я бажала, щоб Смішко знаходився дома.

Вийшовши на майданчик останнього поверху, я зупинилась в німій нерішучості. Двері житла Смішка були прочинені. Я дивилась на них, як на вхід в пекло, бо передчувала, що, як в голлівудських фільмах, нічого доброго далі не відбудеться. 

Ноги налились свинцем, тому я не могла зрушити з місця. Насправді хотілося розвернутись та втекти. Серце в грудях стискалося від жаху. Якась частина мене розуміла, що Женька зник, як зникло багато інших. І саме тому він не виходить на зв'язок. Але бажання переконатися, що я можу помилятись, переважило. 

Я зробила крок вперед. Прочинила двері та зайшла всередину. 

— Женю! — озвалась я. — Це Таїса! Ти дома? Я до тебе телефоную, а ти все слухавки не береш! 

Ніхто не відповів. Я пройшла ще далі. Заглянула в кухню — нікого. В хлопчачій спальні теж нікого. Ліжко заправлене. Комп'ютер увімкнений в мережу, поруч зі столом стояло крісло, на якому знаходився шкільний рюкзак. У кутку на тумбочці прилаштували старий телевізор, полиці заставлені різними сувенірами та книгами. Вікно відчинене, протяг підіймав тюль. Я не стала зачиняти, та підійшла до комп'ютера, з метою поритись в електронній пошті, але він вимагав ввести пароль, який я не знала. 

Про всяк випадок вирішила забрати з собою телефон однокласника. Доступ до пошти там точно був, то ж це була хороша альтернатива. Я набрала номер Смішка — телефон задзвонив в прихожі. І раптом виклик відхилили. 

«Що відбувається?» — подумала я. 

— Женя!? — Ще була надія, що Смішко живий, що він просто кудись пішов прогулятись і в той момент повернувся. 

Я вибігла в коридор, щиро радіючи, що нарешті з ним побачусь та поговорю. 

Але в коридорі, як раніше, було пусто. 

А потім в одну мить, нізвідки, густий темний дим заповнив простір. А з того диму утворилась людина. Хлопець. З блискучими очима. 

Вибігти геть з квартири стало неможливо. Тому я побігла на кухню, вхопила найбільший ніж, щоб було чим захищатись, та чекала. 

Флешбеки, навіяні диявольськими очима, віднесли в той вечір. Ті ж самі зіниці… Той самий пронизливий погляд, від якого кров стигне в жилах. І сила в руках, які схопили мене за шию та підняли над землею. Тільки чудо мене тоді врятувало. Тобто той незнайомець в готичному одязі.

Та цього разу чудо точно не станеться, думала я, адже ніхто не в курсі, що я знаходжусь в чужій квартирі. Нащо взагалі я сюди пішла? Дурепа! 

Я тримала ножа перед собою, коли ця людина — людиною він точно не був — наближалася. 

В глухому куті, я відчувала, що впираюсь в підвіконня. Як вирватися з кухоньки розміром два на три метри, я не мала уявлення. 

Та і ніж — не зброя. Без підготовки я хіба що сама поранюсь. А тут переді мною цілий злий демон, і шкіра в нього, можливо, як броня. Намагатись його вбити кухонним ножем — все одно, що йти з ножицями на ведмедя. 

Я озирнулась в вікно, щоб зрозуміти, чи дуже високо. Впавши з такої висоти, я в кращому випадку могла залишитися калікою. 

Незнайомця продовжував окутувати чорний дим. Він парував, наче варений качан кукурудзи, який дістали з окропу. Та коли він вийшов з темного коридорчика на сонячне світло, яке трохи потрапляло в кімнату, дим розсіявся.