Глава 6

Тато зустрів поліцейських першим, бо саме снідав на кухні і йому було ближче до вхідних дверей. Вони привіталися, і тато, попри те, що мама була проти, запросив їх пройти далі. Як і в минулий раз, ми пройшли в вітальню. 

Копи почали з того, що прийшли сюди через відео. Підозру все-таки вони знімали, а от електронний браслет — ні. Це мене трохи замутило, бо через нього я можу пересуватися по місту лише визначеним маршрутом, а тата розгнівало, бо він відразу вважав, що поліція щодо мене помиляється. 

— Тобто? — запитав він рішуче. 

— Якщо на вашу дочку знову нападуть, тоді ми дізнаємося, куди зникають люди. 

Ми всі були шоковані. Я почала істерично сміятись. Мама торкнулась моїх плечей, але я струсила її руку. 

Ніхто не розумів, що відбувається. Особливо тато. 

— Вони зникають і все! — гаркнув він. — Ви ще повинні її захищати, а не творити таке! Я буду на вас скаржитися!!! Ви займаєтесь бог зна чим, але не робите свою роботу! 

— Господи… — тихо застогнала мама. 

— Шановний… — вимовив поліціянт, — ми всього лише виконуємо вказівки. Зараз ми хочемо поговорити з вашою дочкою про те, що відбулося в той злощасний вечір. 

— А вона вам і розказувала, — встряла в розмову мама, — коли ви звинувачували її в тому, що вона нібито напала на Юлю. Але ви її не слухали! 

Руки мами почали трястись, обличчя почервоніло. Вона поклала долоню на груди, ніби в неї боліло серце. 

Я принесла їй стакан води. 

Тато все сперечався з копами, які вже були не раді, що прийшли до нас. Все дійшло до того, що він почав вимагати офіційну повістку, якщо її немає, то вони й права не мають зі мною розмовляти.

Поки ніхто не бачив, я тихенько вислизнула з вітальні та пішла назад у свою кімнату, щоб не слухати поліціянтів. Але через декілька секунд прозвучав одинарний стук дверей, тато проганяв надворі офіцерів та пригрозив купити велику собаку, щоб наступного разу нацькувати її на них, якщо вони все ж колись  знову прийдуть до нас. Я кинулась до вікна, щоб побачити, як він з пересердя гепнув хвірткою та закрив її на замок. 

Копи сіли в машину і поїхали геть. А на іншій стороні вулиці стояли наші нові сусіди, дивлячись на наш будинок ніби на дурдом. Я подумала, що вони дивні та одягаються як епатажна Гелена Бонем Картер, і пішла збиратись в школу. 

В мами підскочив тиск, тому вона, випивши таблетки, прилягала й вирішила, що поїде на роботу трохи пізніше. Тата вже і слід простиг, тому я пішла до школи пішки. По дорозі встигла написати короткий лист для Юлі, розповіла про відео, на якому відбулося щось надприродне. Люди не можуть з'являтися і зникати по клацанню пальців, як в кіно. 

На уроки запізнилась, бо чатувала біля входу в шкільне подвір'я Женьку, щоб запитати про відео. Небо затягнули хмари, збиралося на дощ. Я терпляче чекала, коли вітер почав тріпати волосся та проникати під одяг своїми холодними лезами, бо мені потрібно було дізнатися, як він його отримав та хто відзняв. Смішко завжди приходив перед самим дзвінком, бо жив за п'ять хвилин ходьби від навчального закладу, але сьогодні, мабуть, порушив традицію. Я сподівалась зустріти його в класі. 

Краплі дощу почали падати з неба. Я розвернулась та побігла в школу. 

Коли прийшла на урок, побачила, що місце Жені вільне. Насправді він ніколи не дозволяв собі прогулювати навчання, бо тут він почувався як риба в воді та і взагалі любив навчання. 

Дістаючи підручник та зошит, крадькома написала йому повідомлення. Запитала де він пропадає. А потім вирішила розпитати Юрка, що з його сусідом по парті. 

Закінчився перший урок. І я підійшла до Юри. Поцікавилась його другом. 

— Не знаю, де він, — відповів він, згортаючи учнівське приладдя в рюкзак. 

— Я думала, ви найкращі друзі! Знаєте все один про одного. 

— І їмо з однієї тарілки! — саркастично кинув він. — Я не його нянька, так що відчепись. На крайняк, подзвони йому. Хіба складно?

В принципі, Юрко мав рацію.

Я вийшла в коридор, заповнений учнями, пройшла в кінець, щоб хоч чути гудки в слухавці. Стала біля вікна, що виходило на шкільне подвір'я біля дороги, та дістала телефон з кишені кофти. 

Інтуїція мені підказувала, що нічого не вийде. В голові лунали найгірші по змісту думки: Женька пізнав долю тих, хто зник. Раптово та назавжди. 

Смішко все одно не відповідав на дзвінки, коли я намагалася додзвонитися до нього в   мільйонний раз. Я вже зманеврувала. Але в якусь мить подумала, що його елементарно могли викликати в поліцію для давання показань щодо контенту, який він розповсюджує, тому не варто було себе накручувати. Я вирішила зайти до нього після уроків, щоб не чекати завтрашнього дня. 

Коли я відірвала погляд від телефону, помітила людину в темному одязі, що стояла на зеленому газоні поміж дерев. Це той самий дивний лякливий тип, що зустріла вчора? 

Я сфотографувала його, щоб мати доказ того, що мені він не ввижається. Але, коли подивилась на знімок, там не було жодної людини. Лише пейзаж. 

Я завмерла, дивлячись на незнайомця через вікно. І нічого не розуміла.