Глава 5

Тато прийшов додому трохи пізніше, ніж ми очікували, але все одно встиг до темряви. Несподівані клієнти змусили його затриматися, а маму — понервувати. Сил в неї не залишилося практично ні на що, тому ми відклали приготування лазаньї до вихідних, як і саме знайомство з новими сусідами.

Повечерявши, я пішла у свою кімнату. Склала підручники на книжкові полиці, полила свої вазони, в яких вже потріскалась земля, та зайшла в мережу почитати дописи знайомих та подивитись новини.  Хтось надіслав запит на додавання в друзі. Переглянувши профіль, я цинічно його проігнорувала, бо не знала особисто тієї людини. А в нових реаліях вже сформулювалось негласне правило, що треба бути максимально обережними та обмежити свої контакти до вузького кола людей. 

Знайшла через пошук блог Жені Смішка, аби виявити на його сторінці свіжий допис з десятьма переглядами, на якому червоними літерами написано попередження, що відео не можна дивитися на ніч, людям зі слабкими нервами та просто тим, хто нещодавно стикався з втратою близьких. Цікаво, що ж такого жахливого там може бути? 

Опис відео мене більш ніж заінтригував. По правді кажучи, в Смішка є особливий талант  — магнітом притягувати до себе людей. Просто є така категорія, яка наділена особливою харизмою, — це ніби дар божий особливим індивідам. Не дивно, що він планує вивчитися на журналіста, якщо вдасться вижити. Можливо, це його стихія та шлях нагору. В передчутті чогось важливого, я натиснула на кнопку. 

Почалось відео з того, що хтось з того боку екрана підійшов до вікна, знімаючи кожен свій крок на телефон. На вулиці в ту мить було темно, але людські фігури освітлило тьмяне світло ліхтаря. 

Я добре придивилась і раптом зрозуміла, що впізнаю те місце. То двір, де розташована п'ятиповерхівка Юлі. А ті дві людини, що йшли по кривій, то, очевидно, ми з нею. Я уявила нас зі сторони, згадавши, кудою ми йшли, — то все було можливо. 

Трансляція тривала. Дві людини зупинилися біля входу в під'їзд. Одна сіла на лавку, а інша зігнулась додолу. А потім, ніби по клацанню пальців з'явилась інша темна фігура, моторошна та незнайома, а за нею — ще одна, і ще одна, і ще одна. 

Я натиснула на паузу, закрила ноутбук та заскочила до себе на ліжко. Зарилась обличчям в подушку, прокручуючи в пам'яті побачене. Моментально я зрозуміла, що не готова була це побачити та знову пережити. Я б воліла все забути, як проснувшись, забувають страшний сон. 

Я дуже сильно не хотіла далі дивитися та відео, але всі думки крутились навколо нього. Мене тягнуло невидимими путами, ніби я була цвяхом, над яким пронесли магніт. 

А ще я згадала, що тоді з'явився хтось, хто не дозволив стерти мене з лиця землі. Хто вирвам мене з рук самої смерті та сказав, що мені ще не час. Що це означало? І чи мало щось означати? Чомусь той момент затінився в пам'яті, а зараз знову став яскравим та важливим. 

А той дивний молодий чоловік біля школи, який виглядав як фанат серіалу «Ворон»? Може, він з тієї небезпечної банди? Тепер стежить за мною, щоб закінчити почате. Знищити свідка, так сказати. 

Я не могла заспокоїтись і заснути. Пішла на кухню, щоб випити води. А повернувшись, просиділа за столом до опівночі, але все одно не наважилась подивитись до кінця, вирішивши, що це можна зробити вранці. 

Будильник задзвонив о шостій. Я вимкнула та поклала телефон під подушку, давши собі ще кілька хвилин, щоб полежати. Проснулась втомленою з диким бажанням нікуди не йти сьогодні. А потім вилізла з-під ковдри та сіла за стіл. 

Десять нещасних переглядів перетворились за короткий період часу на двадцять тисяч. Кількість шокувала. Число поширень теж вражала. Якщо Женя шукав слави, то настав його щасливий день. 

За кілька хвилин з невеличкими паузами я подивилась з відео до кінця. А потім перемотала до того моменту, коли незнайомець нахилився наді мною. Шкода, що не зуміла розгледіти його обличчя. Я перемотувала той момент знову і знову, щоб розгледіти хоч якусь важливу деталь, яка допоможе йог ідентифікувати. Але марно. Я просто майже все забула, крім того мерзенного небезпечного дотику. 

Мама увійшла до моєї кімнати без стуку. Вона ще не встигла сказати ні слова, як поглянула то на комп'ютер, то на мене. В руках вона тримала телефон, що для неї, як для людини, яка часто взагалі забувала про його наявність, було дивно. 

— Подруга з сусіднього магазину надіслала відео… — в мами не було сил закінчити речення. — Ти вже подивилась. 

Я нічого не відповіла. 

— Сонечко, — промовила лагідно вона та кинулась обіймати, — мені дуже шкода. Ти пережила жах. — А потім вона відійшла та суворо подивилась мені в обличчя. Я приблизно знала, що вона почне мене повчати. Але я вже засвоїла цей урок, і мені справді шкода, що тоді так сталося. Я казала їй про це багато раз, та вона моя мама і це її обов'язок —нагадувати, що деякі рішення можуть призвести до плачевних наслідків. 

— Більше ти не будеш вештатися затемна! Життя, може, все-таки чомусь тебе нарешті навчить.

Маму зовсім понесло і вона не могла зупинитися рівно до тієї миті, поки ми не почули шум автомобіля, який проїхав та зупинився перед нашим будинком. Ми визирнули в вікно. Хвіртка відчинилась. По доріжці до вхідних дверей впевнено крокували поліціянти. Ті самі, що ніяк не могли вже довгий час знайти Стаса.