Глава 3

Без Юлі сумно. Без її сміху, голосу, пліток,які вона з легкістю дізнавалась. Без неї день тягнувся, як жуйка. Я вже думала кинути все та втекти додому, але потрібно було взяти себе в руки та чекати, тому що тепер моє життя має перейти зі стадії, коли все байдуже, до стадії усвідомленості та відповідальності. Я маю поводитися, як доросла людина: робити те, що не подобається.

Між третім та четвертим уроками, я вирішила, що пора взяти підручники, сподіваючись, що народу в бібліотеці стане менше після того, як всі туди побігли після п'ятихвилинки.

Та ні. Між стелажами неможливо було пройти. З довжелезного списку вдалося взяти тільки три книжки, тому я ще пішла шукати, щоб цікавого почитати довгими вечорами. На щастя я змогла усамітнитися, хоча від школярського ґвалту не втечеш.  

Раніше я читала хіба що стрічку новин, тож що обрати, не мала уявлення. Юлька часом любила почитати щось романтичне і я уявила, що б вибрала вона. Щось ліричне та фантастичне, де основною сюжетною лінію є стосунки головних персонажів. Іноді вона на своїй сторінці публікувала вірші з-під власного пера, які торкалися душі та викликали шалену реакцію захоплених читачів. Іноді публікувала короткі оповідання зі щасливим кінцем. Їй попдобалось, коли у героїів все закінчувалось добре. Коли після випробувань, вони знаходили своє щастя. Вона завжди була талановитою та водночас відривною, романтичною та пофігісткою.

— Агов!

Чийсь голос пролунав так несподівано та близько, що товстелезна книга випала з рук. Й впала так гучно, ніби я впустила цеглу.

— Дідько! — заматюкалась я.

З-за стелажа визирнув Женька Смішко, мій однокласник. Копна рудого волосся нагадувала чорнобривець.

Піднявши книжку, я запила:

— Що хочеш? — Я подивилась на нього так злобно наскільки можна, аби він зрозумів, що підкрадатися до людини, що пережила справжній жах, не гоже. — Ледь інфаркт не схопила!

Він сперся плечем на полиці, прийнявши ділову позу.

— Тася, а, Тася? Як справи?

Його насмішкувато діловий тон мене дратував.

— Я вже запитала, що тобі потрібно. Чи ти не чув?

Він прицмокнув.

— Та так… — не розважливим тоном промуркотів він. — Ти ж пам'ятаєш, що я веду блог?

Напруживши мізки, згадала балачки про його блог. "Таємниці та розслідування". Саме так він називався. І зібравблизько тися підписників. В принципі, коли у світі відбувається щось дивне, про це має хтось писати та говорити. Такий закон людської цікавості.

— То ти той самий тупий блогер, який намагається розслідувати викрадення?

Женька змарнів, усмішка злізла з його обличчя, як грим клоуна в сорокаградусну спеку.

— Чого відразу тупий? Я ж ризикую своїм життям, аби місто спало спокійно!

Смішко типу сталкер. Коли всі намагаються себе убезпечити, він шукає пригод на свою голову.

— Ти порушуєш комендантську годину, і це дійсно тупо. А що, як на тебе нападуть якісь монстри?

— Як на тебе? — жартома запитав він. Я насупила брови й пригрозила книгою, махаючи нею в повітрі. — Для мене це було б супер! Це новий поворот в кар'єрі.

— Це був би новий поворот твоєї шиї... та водночас останній. На сто вісімдесят градусів!

— Ну, все зрозуміло! Ти просто встала сьогодні не з тієї ноги.

Я згадала дотик холодної руки, як вона стискала мою шию, довгі мерзенні пальці замикались в кільце все дуже і дуже, врешті я почала задихатися. Зараз відчуття були знову реальні, ніби все повторювалось. На долю секунди все навколо попливло, по шкірі побігли мурашки.

— З тобою все гаразд? — поцікавився Смішко, який раптом підійшов ближче. — Ти бліда як смерть…

Я не розуміла, що потрібно відповісти, тому все не було гаразд. Торкнувшись своєї шиї, я впевнилась, що то виявилося лише секундне марево, через яке застигла в венах кров.

Я поставила книгу, над котрою вагалася, на місце та пішла до виходу. Женька плентався слідом, намагаючись наздогнати.

Він підбіг до мене в коридорі, де було майже тихо та безлюдно, тому що тривав урок.

Я розвернулась до нього і гаркнула так, що він відскочив, як від прокаженої:

— Не ходи за мною і ніколи не балакай до мене, інакше поскаржусь.

Женька розвів руками.

— Я просто хотів, щоб ти дала інтерв'ю, розказала, що тоді сталося.

В голові не вкладалося почуте. Невже хтось думав, що мені буде по приколу розповідати про той вечір? Та не тільки Женька Смішко міг такі дурниці придумати заради хвилини слави серед двохсот нещасних підписників. Наша місцева газета на другий же день почепила на головній сторінці свого сайту фото Юлі, яке було зроблено в лікарні, та скорботну й дещо фантастичну статтю про те, як дві школярки пізно ввечері повертались додому, а через деякий час одна з них опинилася в комі. Я була зла як чорт, але змусила себе вдихнути глибше та піти далі.

Наше містечко надто маленьке, щоб на кожному кроці стояли камери відеоспостереження, то ж момент нападу на нас залишився лише в моїй пам'яті. Але суть в тому, що я відмовилась розповідати про ту подію, пославшись на посттравматичний стресовий синдром, але знайшлися люди, які нібито все бачили. Тільки невідомо якими очима, бо їхні свідчення ніяким чином не збігаються з тим, що відбувалося насправді.

Решту уроку я просто простояла в коридорі, думаючи про те, що хочеться, аби життя стало таким, як до всіх цих моторошних подій. Відколи почали зникати люди, стало важко морально. Я ніби стиснута пружина, яка в будь-який момент може вистрелити. Та, напевно, не тільки я одна так почуваюсь.

Після дзвінка коридор заповнили учні, вибігаючи з класів, ніби шумні потоки води.

З іншого кінця коридору широко крокував Костик. Коли ми зіткнулися в лікарні, він ясно дав зрозуміти, що я не повинна ніколи більше в житті потрапляти йому на очі, інакше він за себе не відповідає. Він в усьому винить мене, щиро вірячи, ніби то я штовхнула Юлю, і вона вдарилась головою та отримала важкі травми, а щоб відвести підозру, нанесла й собі легких пошкоджень. Пройшовши мимо, Костя подивився на мене більш ніж грізним поглядом, а руки стиснув в кулаки, немов збирався мене вдарити, та щось його стримало.