Глава 2

Перший день навчання завжди важкий. Порушуються біоритми, потрібно рано вставати, а потім ще вчити уроки, тож ніяких соцмереж та спілкування.

Соцмережі останнім часом не давали зовсім втратити здоровий глузд та зв'язок з реальністю. Через те, що я сиділа під домашнім арештом, то спілкувалася з друзями тільки онлайн або телефоном. Таким чином дізналася, що Юля досі в реанімації, її ввели в штучну кому — після тривалого лікування їй чомусь не стало краще.

Мені сумно без неї і я шкодую, що не слухала тоді голос розуму та дозволила їй вмовити себе піти на ту вечірку. Я б мала відмовитись, та впершу чергу відмовити її.

Щодня на диктофон я записую свої думки та аудіо файлом відправляю на Юліну електронну пошту. Коли отямиться, вона взнає, що відбувалося в моєму житті за час  відсутності. Навіть щось неважливе, що я можу забути, вона теж дізнається. Вона повинна знати, що я думала про неї кожну хвилину свого життя. Вона важлива для мене. Без не я на половину пуста.

Колись, зібравшись з духом, занотую спогади про той вечір та відправлю їй, поки вони зовсім не стерлися чи не спотворилися. Зараз цього робити не стану — можливо, її батьки перевіряють все. Мені взагалі сказали й близько не підходити до її палати, якщо я коли-небудь потраплю в лікарню. Наче я ворог для неї, наче то я з нею таке зробила.

Вимкнувши ноутбук, я встала з-за столу. Була майже восьма ранку першого дня останнього навчального року. Мама готувалася їхати на роботу, то ж я сподівалася, що вона мене підвезе. Раніше вона працювала в школі секретарем, але кілька років назад відкрила свій магазин різних дрібниць. Якщо комусь була потрібна вишиванка, на день вишиванки (бо ж частіше тільки тоді купують таке вбрання), чи в'язані речі, то всі знали, де їх можна купити. Хоч і невеликий, але дохід завжди був. Тож, як казав тато, недаремно він пахав у дві зміни, щоб його люба дружина могла зайнятися своїм хобі.

Мама збирала перекус собі на роботу, коли я зайшла в кухню.

— Йдемо? — запитала я.

Вона зміряла мене здивованим поглядом, бо ж раніше я ніколи не рвалась в школу.

— Впевнена, що не хочеш, аби я найняла вчителя на дóму?

Ми вчора про це говорили. Мама не впевнена чи мені безпечно ходити до школи. Не впевнена в тому, як мене приймуть однокласники. А я вирішила, що якшо хтось щось ляпне в мою сторону, то одразу отримає кулаком в обличчя. Церемонитись я не буду.

— Ти хочеш, щоб я зовсім ні з ким не спілкувалася? — запитала я, хоча не мала багато друзів, з якими могла теревеняти. Чи яким могла відкритися.

Мама засунула лоток з їжею собі в сумку.

— Я хвилююся за тебе, ­­­­­­— її брови поповзли на чоло, її щемливий погляд дав зрозуміти, що вона більше ніж турбується за мене.

— Зі мною все буду норм, — запевнила я її. — Якщо що, я вже придумала, що буду відповідати на тупі жарти чи стьоб.

— А якщо цим не обмежаться? — з відчаєм промовила вона. — Я хвилююся.

— Скажу, що мене тоді ще вкусив великий злий собака, і я дуже кусаюсь.

— Жарти жартами…

— Так, знаю… Я дзвонитиму своєму охоронцю,  який з мечем та щитом прибіжить мене захищати. Тобто тобі.

Я показала два пальці вверх та закинула сумку за плечі.

За десять хвилин ми вже були біля школи, мамин старий «жук», якого вона лагідно прозвала «бджілкою», гарчав всю дорогу. Ще тиждень тому вона мала загнати його на СТО.  Та всі ці жахливі обставини, що з нами трапились, зіпсували всі плани.

Як тільки ми припаркуватися біля шкільного подвір'я, на автомобіль почали витріщатися. Так, він поржавів знизу, а зелена фарба зблідла. Не те щоб я соромилась нашої машини, але вона була дійсно гучна та страшна.

— Знаю-знаю, тато обіцяв полагодити, але він не має часу. Тобі, напевно, соромно?..

Я не могла повірити своїм вухам, що мама запитала чи мені соромно. Трішки, але то не рахується.

— Не зовсім. Але мені дійсно байдуже, що хтось подумає про «бджілку».

Вона засміялась.

— Не бреши!.. — обурилася вона. — Вона тобі ніколи не подобалася.

— Раніше, але не зараз. Он деякі ще гірші розвалюхи мають, і нічого, — назвала я заспокійливий аргумент. Нам що, ламборгіні потрібне?

Я вийшла з авто, та помітила ті самі осудливі погляди. Хлопці та дівчата, що з'юрмились неподалік, витріщались не на машину, а на мене. В маленькому місті всі все один про одного знають і пам'ятають. А те, що трапилося зі мною та Юлею досі на слуху — відколи почалися ті таємничі зникнення не траплялося ще такого, щоб хтось вижив. Але ми вижили. Ми — феномен, який не зрозуміти іншим. Я й сама не розумію, як нам це вдалося. Випадково? Чи зумисне? Нас пожаліли чи помилували? Чи просто відпустили на деякий час? Ці питання не давали спокою ні мені, ним іншим.

Стараючись не звертати ні на кого уваги,  я впевнено пройшла до школи, над якою під сірим небом хаотично кружляла зграя ворон. Каркання ніби лунало звідусіль, наганяючи легкого жаху. Я подумала, що саме так починаються горори, і бігом забігла в школу, щоб відчути себе в безпеці.

Через двадцять хвилин почалась класна п'ятихвилинка. Олена Степанівна, нова класна керівниця, висловила співчуття у зв'язку зі нещодавнім зникненням ще одного нашого учня Сашка Мартинюка та попередньої класної керівниці Софії Стеценко. Для мене це стало трохи несподіванкою, оскільки в чаті про це ніхто не розповідав. Всі скорботно мовчали.

Я обернулася навкруги, щоб побачити здивування на обличчях однолітків, але побачила німий страх у деяких із них. Інші про щось перешіптувались. Можливо вони просто уникали обговорення цієї теми, бо налякані нерозумінням того, що відбувається.  

Чесно кажучи, я сама не хотіла б про це зайвий раз згадувати. Особливо той день…

Олена Степанівна сповістила, що розклад занять вже доступний в електронному кабінеті. Нам лише потрібно згадати свої паролі та увійди до нього, а ще взяти потрібну літературу в бібліотеці.

А потім, коли вчителька зробила коротку паузу у своєму виступі, на весь запищав електронний браслет на моїй нозі, який змусив мене від несподіванки підскочити на місці.