Глава 1

— Пам'ятаєш, зараз розпочнеться комендантська година? — запитала пошепки Юлька.

— Авжеж, — відповіла я, — якщо нас спіймають копи, коли ми підемо додому, то заберуть у відділок, викличуть батьків, які потім насваряться на нас і посадять під домашній арешт.

— Подвійні повчальні нотації — вище моїх сил.

— Моїх теж.

Юля відпила ще пива з пластикової склянки. Вона вже виглядала сп'янілою, ноги несли її по кривій, коли вона вирішила піти у вбиральню в іншій частині будинку. Я чекала її під дверима, щоб впевнитись, що вона там не зачепиться за щось та не впаде.

Я постукала, коли кілька хвилин не чула ні звуку. А потім відкрила двері та заглянула в середину. Подруга заснула, сидячи, склянка випала з рук — пиво розлилося невеликою калюжею якраз біля її правої ноги. Мене аж пересіпнуло від нервів.

— Дідько! Здається, я попереджала, що вже досить.

Моїх нотацій вона все ж не почула.

Торкнувшись плеча подруги, я розбудила її. Декілька хвилин Юля дивилась на мене затуманеним поглядом, і я зрозуміла, що сьогодні мені прийдеться вести її додому попід руку.

— Що сталося? — запитала вона повільно. — Я задрімала, так?

Добре, що вона все хутко допетрала сама і мені не прийшлося переповідати останні події. Я допомогла їй встати та заправитись.

Юля підійшла до дзеркала та скривилась.

— Я виглядаю як опудало, — промовила вона.

— Схожість сто процентів, — пожартувала я, стоячи збоку. — Стільки, як випила ти, коні не вип'ють.

— Ха-ха-ха, — кинула вона та вмилась. — Дуже смішно. Подивись, яка я червона! Як столовий буряк. Або сідниці бабуїна… — Вона завмерла, ніби згадала щось важливе. — Костик ще тут?

Костик — її хлопець, якого вона палко кохала. І швидше за все він грає з приятелями в якусь тупу відеогру.

Я знизила плечима.

— Не думаю, що в нього зараз є час… — засумнівалась я в голос.

— В мого котика завжди є хвилинка для мене, — прощебетала Юля з вираженою мрійливістю в голосі, а потім почала гикати. — Ой, щось я дійсно переборщила.

Я запитала, чи не хоче вона проблюватися, на що вона відповіла, що в неї лише крутиться голова, але її не нудить. Тоді я запропонувала відправитись додому, але не центральною вулицею, а дворами, де точно не їздитимуть патрулі.

Юлька погодилась та поставила умову, що піде попрощатися зі своїм кавалером, який дійсно різався в гру під звуки металкор пісні в навушниках. Мене дивувало, як він ще не оглух від таких пісень відколи їх слухає.

У вітальні було трохи людно. Грала якась сучасна закордонна пісня, під яку намагалися танцювали декілька пар. Знадвору долинами голоси та сміх.

Діставши з кишені мобільник, я подивилась на годинник: вже була десята вечора. Від мами висів один пропущений дзвінок, бо я відключила звук. Я сказала, що сьогодні ночуватиму в Юлі, то ж виправдаюсь тим, що ми дивились серіал, а потім заснули.

Нарешті причовгала Юля. Її розібрало ще дужче — вона ледь стояла на ногах. Добре, що вона хоч не взула каблуки, то ж не поламає ноги.

Ми вийшли на вулицю, а потім — на дорогу. Вже горіли вуличні ліхтарі, розбавляючи густу темноту пізнього вечора.

Я взяла Юлю під руку, щоб тримати біля себе. Ми йшли по проїжджій частині, а потім, нарешті, звернули в глуху вулицю. Від душі відлягло — бо ж раптом хтось міг запримітити дві темні фігури та зателефонувати в поліцію.

У дворах п'ятиповерхівок скавчав кіт, якого, певно, забули пустити додому. Юля знову почала гикати, а потім захихикала, і я бацнула її під бік, щоб поводилася тихо.

— Ай! Боляче! — поскаржилась вона, потираючи болюче місце.

— Тсс… — шикнула я, притуливши палець до губ.

— О, а я забула, що не можна бала-акати… — Юля протягнула останнє слово.

— Так, поки не доберемося до тебе. Я казала, що вечірка — погана ідея.

— Було-о класно.

Ми пройшли один двір та вийшли на коротку стежку, по обидва боки якої росли густі кущі. Подув легкий вітер — листя зашурхотіло, ніби шепотіло велику таємницю.

Страху нагнали безлюдні вулиці, але я подивилась у вікна, де ще горіло світло, аби заспокоїтися: в разі чого, завжди можу покликати на поміч, гучно заволавши.

Пройшло кілька місяців з того часу, як в озері знайшли сім людських тіл. Після тієї події зникло ще кілька осіб, серед яких мій однокласник Толік. Поліція з місцевою владою ввела комендантську годину з десятої вечора до п'ятої години ранку, адже саме в цей час існувала найбільша загроза.

Я вже шкодувала, що не сиділа на дивані перед телевізором чи в Інтернеті. Шурхіт та підозрілі звуки позаду ставали все гучнішими та ніби кралися по слідах. Я періодично оглядалася, але нікого позаду не бачила. Мабуть, то все вигадувала моя бурхлива уява…

Зовсім скоро ми дісталися до будинку Юлі. Вона зраділа, коли побачила знайомі кольорові пластикові бачки для сміття. Я зітхнула з полегшенням, відчуваючи, що скоро ми будемо в безпеці. Хотілося швидше вкласти подругу спати, а собі заварити гарячого чаю. Десь, наскільки я пам'ятала, в неї був карпатський, привезений її батьками з Буковелю.

Ми пройшли у двір, зупинилися біля лавочок. Щось муляло мені ногу у взутті. Напевно, попав якийсь камінчик.

— Сідай, перепочинемо, — тихенько сказала я до неї, та зосталася впевнена, що вона не розчула всіх слів. Юля гепнулась на лавку м'яким місцем, задерла голову та замріяно дивилась на переплетені крони дерев, які ледь освітив ліхтар, що горів над вхідними дверима.

Роззувшись, я перевернула та потрусила кросівку.

— От блін, — пробурмотіла незадоволено я, — це ж тре', щоб туди щось залізло.

Камінчика не було, але підошву пробила канцелярська кнопка, яка колола стопу. Я намагався її віддерти.

Юля почала куняти, її голова безсило впала на груди.

— Агов, не спи! — наказала я їй. Віддерти кнопку все не вдавалося, тому вирішила нехай так поки що буде, а завтра візьму чимось відколупаю.

Юля вже лежала на лавці, коли я взулась. А випрямившись, почула протяжне дихання у себе за спиною над самим вухом. Я заклякла. Забула як дихати.