Пролог

Вже рік триває кошмар, в якому застрягла вся моя сім'я. Сьогодні ми мали б як це було раніше, святкувати мій день народження, але зараз не те що помпезні, а будь-які веселощі не на часі. Батьки досі в невимовному горі через те, що зник їхній син, тобто мій старший брат.

Рано вранці я прокинулась з дивним відчуттям, що має щось статися. Всю ніч мене переслідувати жахіття, які навіть згадувати не хочеться. Тато сказав, що чув, як я вночі стогнала й навіть раз закричала. Але я цього не пам'ятаю.

знадобився деякий час, щоб я нарешті прийшла до тями, зібралась з силами, вбралася та пішла готувати торт. Ми планували повечеряти всією сім'єю, хоч значної її частинки не вистачало. Кулінарні таланти в мене відсутні, то ж я сподівалася, що мама допоможе. разом ми приготували тісто та спекли бісквіт. В момент, коли я виймала його з ьдуховки, у двері подзвонили. В замурзаному кремом фартуху, я пішла подивитися, хто пройшов. Гостей ми не запрошували, з подругами домовилися зустрітися на вихідних у піцерії.

На порозі стояли поліціянти. Я не відразу змогла привітатися, бо намагалася зрозуміти, чому вони з'явилися.

Новин про долю Стаса давно не було, тож і надії на будь-яку інформацію давно розтанули. А потім я побігла на кухню…

— Мамо, прийшли поліцейські!

Мама стояла нерухомо, ніби її хтось заморозив, а потім на її щоках з'явився рум'янець. В очах заблищали сльози. Вона була сповнена рішучості та надії. Я ніби відчувала її емоції. Її розпач і біль.

Поліцейські якраз зайшли на кухню, не дочекавшись запрошення.

Мама запропонувала пройти в вітальню, щоб вони випадково не забруднились чимось. Ми розвели бардак.

Я стояла на порозі між кухнею та вітальнею, спершись на одвірок. Спостерігаючи за неочікуваними гостями, раптом усвідомила, що причиною їхнього візиту, міг би бути Стас. Можливо, з'явились якісь новини про нього? Можливо, його знайшли? Але чому ж вони не поспішають про розповісти? Кортіло, щоб вони  нарешті почали говорити.

Мама сіла на диван. Думаю, від хвилювання її ноги підкошувалися.

— Ми знайшли телефон вашого сина, — сказав поліціянт, який назвався Олексієм Романенком. Його напарник дістав з паперового конверта вимкнений телефон в зіп-пакеті та тримав на рівні підборіддя.

О, боже! Всього лише телефон! Вони знайшли нікому непотрібний мобільник. А могли бзнайти брата, якби приклали трохи зусиль.

Я з доволі великої відстані бачила, що екран сотового був тріснутий, ніби впав на якийсь камінець чи на предмет, що мав гострі сторони. Але це всього мої теорії, хтозна-як він розбився.

— Всього лише телефон? — тихим здавленим голосом запитала мама. Її лице вмить змарніло.

— На жаль, — скорботно відповів служитель закону Романенко, ніби йому було якесь діло до мого брата.

— А мого сина ви не пробували шукати!? — гаркнула мама з останніх сил. — Лише його речі? Мені не потрібні його речі! Мені потрібен син!!!

— Ми розуміємо ваші почуття і робимо все можливе… Наші водолази вивчають озеро, а колеги прочісують місцевість навколо нього. Безпритульний, який знайшов телефон, показав місце.

— Господи, — простогнала мама. — Ви думаєте, він там? Мій син весь цей час знаходився на дні озера? Того самого, куди ми ходили годувати качок?

Мама схлипнула, її плечі затрусились. Мені хотілося її обійняти, але я просто стояла та слухала.

— Нам зателефонують, якщо щось знайдуть. Ми б хотіли, щоб ви поглянули на телефон.

Мама взяла в руки пакет та покрутила його. Я знала, що вона не відповість нічого, бо телефон Стаса — найменше, що її коли-небудь турбувало та цікавило.

Поліцейські пробули у нас до першої години дня. Я зателефонувала татові, щоб він приїхав, приготувала каву та бутерброди, поки мама сиділа біля копів, чекаючи довгоочікуваного дзвінка, який знову переверне вверх ногами наше життя. Чесно кажучи, я гадки не мала, що краще: якщо знайдуть тіло Стаса, це означатиме, що він дійсно помер; якщо ні — надія не дасть ні мені, ні батькам остаточно зламатися.

Почувши веселу мелодію на рингтоні, я прибігла у вітальню. Поліціянт ходив кругами навколо диванів та крісла, і розсіяно та здивовано перепитував:

— Що? Як це їх багато? Скільки? — А потім відірвав від вуха слухавку та, витримавши паузу, сказав: — На дні озера знайшли сім тіл. На жаль, впізнати когось буде неможливо, потрібно робити ДНК тести.

Ми з мамою переглянулись.

— Прошу проїхати зі мною.