19.1. Кінець?

Я навпомацки зробила декілька кроків перед собою. Очі трохи звикли до темряви. Це була кімната, але важко зрозуміти, де я. Кімната у гуртожитку? Чи де це мене занесло? Підійшла до стіни, намагаючись натрапити на вимикач. Стіна була якась шорохувата, нерівна. Божечки, де та відьма мене закинула? У мене ж навіть грошей на проїзд нема. І телефон, звісно, розряджений давно… От халепа.

— Та де ж це світло вмикається, гаргоняче лайно!

Час уже відвикнути від місцевої лайки та цих дурнуватих фразочок, яких я встигла набратися. Справа від мене спалахнув маленький вогник, схований у металевій бляшанці зі скляними стінками. Нарешті я можу роздивитися приміщення, куди мене занесло. Ох, краще б тут було темно…

— Лишенько! Де ж це я!

Це був якийсь підвал! Криві обшарпані стіни, земляна підлога, всипана якоюсь соломою… У кутку ще сніп сіна, почорнілого від гнилі. Маленький дерев’яний стіл та стілець зі зламаною спинкою.

— Агов! Ядвіго!

Паніка почала охоплювати мене одразу ж. Сльози хлинули з очей. Куди мене занесло? Що робити! Починаю кричати й бити в стіни. Потім роздивилася важкі металеві двері на одній зі стін. Починаю дубасити й в них ногою, але боляче вдаряюся. Тоді хапаю табурет та луплю ним. Я так легко не здамся! Я хочу додому-у-у...

— Випустіть мене! Допоможіть! Хто-небудь!

З-за дверей почувся гуркіт. Здається, хтось йде сюди, гримає важкими засувами. На мить замовкаю, прислухаючись, аж поки чую, що двері дійсно відкриваються. Кидаюся стрімголов до них.

За дверима на порозі застигла Ядвіга. Вона виставила руку вперед, відкинувши мене в солому у кутку, навіть не доторкнувшись. Я впала у смердючу гнилу устілку, але швидко підвелася.

— Де я? Випустіть мене!

— Не репетуй! Якщо хочеш повернутися додому, будь слухняною дівчинкою. Ти у темниці. Посидиш поки що тут, доки я не знайду радікс і переконаюся, що ти тут ні до чого. Потім ти мені не потрібна. Вона занесла велику діжку та миску з якоюсь кашею.

— Я ні до чого! Випустіть, благаю!

У відчаї кидаюся їй в ноги, але Ядвіга знову витягла руку вперед. Вимушено зупиняюся. Летіти знову обличчям у гнилий сніп не хочеться.

— Я ж сказала. Доведеться посидіти тут поки що.

Вона з брязкотом впустила діжку на підлогу, а миску поставила на столика.

— Це твоя вечеря. Апартаменти не супер, але вам, людичкам, вистачить і такого. Дуже ви розпестилися на землі, забули, хто насправді тут господар. Відро Лесана виноситиме щодня зранку й ввечері. На добраніч!

Вона швидко пішла геть, і двері закрилися за нею самі, а слідом і засуви. Я не встигла навіть нічого крикнути їй слідом.

— Та як ти смієш! — репетувала я, але між нами вже був товстий безжальний метал.

У розпачі присідаю на підлогу та плачу. Ох, Яно, як же це сталося з тобою?…

Невже це кінець? Невже я сконаю у цьому страшному підвалі й ніколи не повернуся додому?

Так я просиділа кілька годин, доки не почула, що хтось шкрябається у дверцята. Я кинулася до них. Маленький металевий засув, який я навіть не помічала раніше, відсунувся, і я побачила віконечко у дверях. Воно було трохи більше за мою голову. Я з острахом зачаїла подих.

— Яно Петрівно, — почувся шепіт.

Я видихнула, зрозумівши, що це моя лисичка!

— Лесю, витягни мене звідси, благаю! — кидаюся до віконця. Моя жихарка була налякана та збентежена, але така рідна. Простягаю руку до неї, вона ніжно хапає її своїми м’якими лапками та притискає до щоки.

— Яно Петрівно… Мені так шкода…

— Лесю, як вийти звідси?

— Я не можу вас випустити… Ядвіга стежить… Я так боялася, що таке щось станеться… Не треба було її викликати… Вона дуже зла. Ось, поїжте хоч.

Лесана зникла на секунду, нахилившись кудись, та знову визирнула у віконці з котомкою. Я одразу відчула аромат жмеринки…

— Ти принесла пиріг… Дякую тобі.

Вона закивала. Потім ще віддала мені кошіль з фруктами та глек з водою.

— Тільки з’їжте це та не тримайте на видноті, бо якщо Ядвіга побачить, то не буде пускати мене до вас.

— Навіщо вона тримає мене?

— Вона думає, що ви якось причетні до зникнення радікса або маєте змовників, тож боїться, що вони дізнаються, що план зламався і не видадуть себе.

— Але ж це не так! Камінь зник тепер у вогневиць?

— Угу.

— Але як?

— Схоже, що це був хтось із вогневиць або інша вогняна істота. Загони прочесали околиці й знайшли пір’їнку.

— Вогняна істота? Вогонь краде у вогню? І яким чином я можу бути взагалі до цього причетна, якщо я про існування радікса дізналася випадково і вже тут, у Зачарованому лісі?

— Я знаю, але вона не заспокоїться, поки не знайде камінь…

— Що ж мені робити, Лесюню? — схлипую я.

— Тримайтеся, Яно Петрівно, тримайтеся… Я знайду допомогу.