19. Повернення

Ми оговтались від поцілунку та одразу відпустили обійми. Що це було? Я зовсім втратила контроль… Я вже шкодувала, що дала слабину, що показала слабину… Навіщо було давати себе цілувати? Чи це я його поцілувала? Не пам’ятаю, все як в тумані…

— Я не хочу, щоб ти йшла.

— Я мушу. А ти зможеш якось навідати мене у світі людей?

— Я у світі магів та людей — небажаний гість.

— Це ти так вирішив? Чи вони?

— Так склалося. Та й не краща доля — для людської дівчини покохати стежника. Навіть для відьми то не найкраща доля.

— А як же твоя мати? Хіба не таку долю вона обрала?

— Таку. І стала вигнанницею у своєму колі.

— У колі вищих магів? Але чому?

— Бо стежники — низьких вібрацій істоти. Ми просто виконуємо своє призначення, не обираючи. Цьому не навчиш в магакадеміях, не пограєшся у модні заклинання та круті артефакти. Ніхто не дасть такій істоті владу щось вирішувати. Як і всім нижчим істотам.

— Знаєш, у світі людей все приблизно так само. Є ті, хто має владу, і ті, хто підкорюється цій владі. І перших набагато менше і в їхнє коло потрапити простому смертному дуже важко.

— А ти до якого кола відносишся у світі людей?

— До другого, — усміхнулася я. — Звожу кінці з кінцями. Мучуся на ненависній роботі та мрію, що колись назбираю на власне житло.

— Чому ти взагалі хочеш туди повернутися?

— Бо тут я чужинка, без магічної сили, без власного місця.

— Ми з тобою дуже схожі, Яно.

Він має рацію. Я і не знала, що ми такі схожі. Думала, що між нами прірва відмінностей, а виявилося, що він розуміє мене краще за будь-кого. І попри його завжди холодні руки та погляд, з ним так тепло.

Ми обійнялися на прощання. Він ще раз поцілував мене, але ми обидва розуміли, що це ні до чого. Ми можемо більше не побачитись ніколи. Хіба що Ядвіга забариться чи лист-послання загубиться.

— То й не кажи. Я все розумію. Правду не завжди треба промовляти вголос. Мені краще піти.

Він насупив брови та загорнув мене тепліше у кофту. Поправив пасмо волосся, що падало на очі.

— Я сумуватиму і пам’ятатиму тебе, — сказав він.

— Я теж. Дякую тобі за все.

— Прощавайте, Яно Петрівно? Берегине лісу…

— Прощавайте, Вольдемаре, стежнику.

Схоже, це найкоротший у моєму житті роман! Хоча це й романом не назвеш. Просто приємна мить, про яку ніхто більше не дізнається, і про яку буду мовчати так само як і про свою загадкову подорож у це місце. Не так я хотіла попрощатися з ним, але мені краще піти, перш ніж я зроблю дурницю. Поцілунок був приємним, але теж, мабуть, зайвим. Чи шкодуватиму я? Нізащо!

Він ще довго дивився мені в слід. А я впевнено покрокувала в бік вузької доріжки, майже переходячи на біг, доки не зникла в першому невидимому порталі.

Я майже дійшла додому, аж раптом відчула, що ноги не слухаються мене. Німий біль знову захоплює моє тіло. 

— О, ні...

Кричу від жаху та болю, хапаюся за живіт, за плечі, не розуміючи, де болить, бо болить все. Усе тіло вибухає й плавиться. Я втрачаю свідомість та поринаю у чорноту безодні.

***

— Яно-о-о! Не спи-и-и!

Чийсь голос неприємною хвилею розрізав чорноту, але я не могла ні відкрити очі, ні поворухнути губами.

Розліпивши віки, я прокинулася після жахіття на ліжку у будинку Берегині. Жадібно озираючись по сторонах, я намагалася зрозуміти, який сьогодні день і як я тут опинилася.

— Ну нарешті отямилася, зірочка моя! 

Незнайомий голос з саркастичними злобними нотками невдоволення змусив здригнутися. 

Не може бути! Та це ж Ядвіга!

— Ви повернулися!

Схоплююся з ліжка, але слабкість змушує затриматися у сидячому положенні. З кухні визирає перелякана Лесана. Роздивившись зле обличчя Ядвіги, не наважуюся її кликати, та й захоплення від повернення відьми кудись зникло.

— Повернулася! Такі новини — як тут не повернешся?

— Я намагалася вам сказати одразу, але все відбулося так несподівано…

— Несподівано… Та хай би тебе горгона вкусила! Як можна було загубити три частини радікса?

Я потупила очі. Вже три… Лишилася одна частинка. Напевне та, що у гномів. Як же цей грабіжник планує викрасти її зі сховища, з якого в  принципі неможливо нічого винести? Але ж якось він вкрав її з чистого вогню, недоступного жодній іншій істоті крім самих вогневиць...

— Чому ви раніше мене не покликали? — кричала Ядвіга. — Лесано!

Лисичка миттю шмигнула з кухні до вітальні та струнко витягнулася перед господинею й трусилася, наче осіннє листячко. А хай не кричить на мою лисичку, відьма кудлата!

— Лесана ні в чому не винна! — вступаюся за неї. — Ви ж самі зацюкали її так, що бідна істота боїться і слово зайве сказати. Так, Лесю?