18.1 Прощання

Ми відправили есенцію з посланням Ядвізі пізно ввечері. Леся була така втомлена, що задрімала в мене на ліжку. Спочатку вона прилягла відпочити, але й сама не помітила, як закрила очка та мирно засопіла. Я накрила її ковдрою та замиловано дивилася, як ця мила пухнаста істота, звернувшись бубликом немов кішка, солодко спала та бачила сни, трохи подригуючи лапкою та вусиками.

До Лесі я відчуваю якісь теплі материнські почуття або любов, як до меншої сестрички, якої в мене ніколи не було. Хоча я завжди мріяла про сестру. Правда, мені хотілося мати старшу сестричку, про що я часто просила батьків. Вони сміялися та пояснювали мені, що це неможливо, а я, тільки почувши слово «неможливо» ображалася на них. Бо як це «неможливо»? Хіба може бути таке слово у чарівному світі, в якому я жила? А як же магія, віра в диво і в те, що ти – якась обрана людина, якій точно судилося втілити в життя щось справжнє, вагоме, велике? А коли я стала дорослою, то виявилося, що все, що я змогла втілити в життя — вкладається в сторінку банальної та нудної автобіографії: народилася, училася, потім ще училася, влаштувалася на роботу, стала неодруженою вдовою. Ні особистого життя, ні родини, ні справжніх друзів — такий підсумок у мої 26 років. Працюю, щоб жити, накопичую на майбутнє, а теперішнього немає. Але ось воно — щось дивовижне сталося зі мною. І тепер я сама вже не можу повірити в те, про що мріяла з дитинства. Неможливе стало можливим, але тепер неможливо було в це повірити моєму задерев’янілому мозку та атрофованій фантазії.

Я маю хоч щось зробити, щоб змінити себе та своє життя. Зараз все виглядає так, немов я тікаю з Зачарованого лісу, але насправді не це найважче. Я не тікаю — я навпаки роблю крок назустріч своєму життю. З усім його болем, стражданнями та несправедливістю, я роблю крок на зустріч своєму теперішньому. Так це виглядає для мене. Але спочатку треба звільнитись від минулого. Ти ж про це казав мені, Богдане, справді? Ти хочеш, щоб я відпустила минуле, відпустила тебе… І Воля це зрозумів раніше за мене.

— Лесю, я трошки прогуляюся, добре? — кажу лисичці, накидуючи на себе якусь кофтину поверх власного одягу, який давно тут не вдягала.

— Але ж пізно вже, Яно Петрівно!

Не чую її та просто тікаю з подвір’я. Я маю це зробити. Вечірнє повітря у лісі змушує дихати глибше. Крокую впевнено крізь портали. Я вже добре знаю дорогу. Можливо, я роблю помилку, адже не факт, що Ядвіга вже скоро прочитає листа та повернеться. Але це може статися і будь-якої миті. Я не можу проґавити цю можливість. Адже у реальному житті зробити це я навряд чи зможу. У моєму світі немає стежників. Так, є психологи, але… Я не можу втрачати ні хвилину часу. Я маю відпустити минуле тут і зараз.

От і його будиночок. Я майже на місці. Завмираю перед дверима. Він точно вдома, бо у віконечку палає світло. Треба постукати.

Панічно відсмикую руку від важкого латунного кільця. Що ж йому сказати? Що я тікаю звідси й хочу попросити про послугу на останок? Точніше, хочу втекти й будь-якої миті справжня Берегиня може повернутися, викинувши мене назад у мій нудний світ разом із тягарем, якого я не можу сама позбутись? І що ми більше не побачимось з ним? Що я не повернуся більше у цей світ? А чому я взагалі про це переживаю? Я знала від початку, що все це якесь не справжнє. Справжнє життя там, далеко, у звичайному світі. А Воля… Воля — він з несправжнього.
Я так боялася його на початку, боялася, що він розкриє мою таємницю, викриє, що я ніяка не відьма, а виявилося, що він побачив навіть глибше — мою сутність, мої страхи, мої бажання. Як сприйме він моє зізнання? Мої новини? Може, розсміється в обличчя? А може, розсердиться? Чесно кажучи, десь у глибині душі я мушу зізнатися собі, що хотіла б побачити на його обличчі смуток через мій ухід.

— Яно, це ти там? Заходь, чому не стукаєш, — почувся голос з вікна. Я аж підскочила на місці від несподіванки. От гаргоняче лайно, він мене побачив! Ну все, шляху назад немає. Серце пташкою пурхнуло кудись вглиб живота, віщуючи непросту розмову. Можливо, останню нашу розмову.

— Гой єси, Волю… Привіт. Думала, що ти, може, вже спиш.

І ось він відкрив двері та зустрічає мене на порозі.

— Заходь хутчіш, — примружився він, оглядаючи мою затрапезну кофту поверх блузки у плямах від ошанового чаю та розпатлане волосся. Мабуть, не очікував побачити мене такою, а не при повному параді, як я завжди чомусь наряджалася. Аж самій стало соромно за себе, але яка вже, в біса, різниця?

— Волю, я маю сказати…

— Чекай! Це я маю сказати, — перебив він мене та схопив мою долоню. Серце знову пурхнуло, у вухах зашуміло від хвилювання.

— Я не знаю, чому я так поводжу себе, коли ти поруч. Але вибач, що грубий із тобою. Я правда хочу допомогти тобі. Якщо ти вважаєш, що будити магію Берегині лісу не варто, то нехай буде так. Це має бути твоє рішення.

— Волю, я… Я не знаю, що сказати…

— Нічого не кажи. Ти не маєш виправдовуватися перед стежником. Я взагалі не маю лізти у ці справи. Моє діло — спрямовувати загублені душі. Я прийшов, щоб сказати, що більше не лізтиму у твої справи, але якщо тобі потрібна буде допомога, то ти знаєш, де мене шукати.

— Взагалі-то так. Мені потрібна твоя допомога.

— Справді? Слухаю.

Він уважно подивився мені в очі.