18. Лист

З тієї розмови ми не бачилися з Волею декілька днів. Я нікуди не ходила, нікого не хотіла бачити навіть попри те, що до мене щодня ходили процесії лісових родів з пропозиціями, як краще шукати радікс. Я не знала, що їм казати. Відповідала щось типу, що працюю над серйозним закляттям пошуку, яке потребує довгої підготовки. А довгою вона мала б бути рівно настільки, наскільки думала відпочивати Ядвіга. Але щось її відпустка затягнулася. Я тут вже три тижні. Бідолашні мешканці Зачарованого лісу! Не пощастило їм із Заступницею. Я не можу їм допомогти, не можу прийняти їхню допомогу, адже вона можлива лише за моєї участі. Закляття, ритуали, пошуки… І звісно, кожен згадував про славнозвісну таємничу магію Берегині, про яку всі чули, але ніхто, на щастя, не знав, як вона має працювати, адже залучити ту несамовиту силу Духа Лісу Берегиня може у виняткових обставинах… 

Мої відмазки про те, що ще не крайній випадок, і прадавня магія не пробудилася, танули з кожним днем безрезультатних пошуків. Зрештою, я попросила Лесану відповідати всім, що я у глибокій медитації та намагаюся таки достукатися до прадавнього Духа, аби покликати його на допомогу.
— Ви стали такою мовчазною останнім часом, пані…

— Що? — мене ніби викинуло зі сну. 

Я не чула, що казала Леся. Ми мовчки пили трав’яний чай з оханою, яка дуже нагадувала мені звичайнісіньку людську м’яту, з її пречудовим пирогом зі жмеринки. Я думала про своє, згадувала своє життя. Справжнє життя. 

Не можу сказати, що мені аж занадто не вистачає роботи й моїх монстриків, але якийсь легкий сум не давав мені спокою. І хвилювання за бабуню з дідом. Сподіваюся, в них все добре. Вони звикли вже жити без мене. Ми й до того бачилися раз на декілька місяців, коли в школі були канікули, а то й рідше. Ну не тягнуло мене до рідного села — що вдієш? Не для того я з нього тікала, щоб постійно туди повертатися.

— Я кажу, ви стали мовчазною останнім часом… І не наряджаєтесь більше щодня…

— Якось настрою немає, Лесю. Але твій пиріг з яблуниць — щось неймовірне, навіть не знаю, який смачніший: цей чи зі жмеринки, — похвалила я жихарку. Та задоволено розплилася в посмішці.

— Це новий рецепт. Дякую, пані.

— А з вогняних яблук не пробувала? Які вони на смак?

— Де ви такі бачили? — здивовано запитала вона.

— На чорному ринку. Вольдемар купував. Вони сяяли, але на вигляд були доволі привабливими. Я не наважилася попросити у нього одне.

— Він їх купував? Але ж вони не їстівні.

— Справді? Добре, що не попросила. А ще гірше — не вкусила одне потай.

— Їх можуть їсти хіба що вогняні істоти. Як от фенікси.

— Фенікси? Вони тут існують?

— Чула щось таке, але ніколи не бачила фенікса. Це дуже рідкісні істоти. Дуже могутні, але від того їх і мало лишилося. Винищують їх вищі маги заради зілля різного, отримання сили.

— Цікаво, — мовила я та задумалася.

І нащо ті яблука Волі? Дивина та й годі. Можливо, він готує з них якесь зілля? Чи ще щось. Загадок та роздумів після останньої розмови з ним стає тільки більше. Я все більше роздумую про глобальні речі. Тут я чужинка, але чи своя я у своєму світі? Що в мене там є? Разом із Богданом все мало сенс. Квартира, яку ми знімали, гроші на відпустку, які відкладали, його мопед, що займав купу місця і який я потай ненавиділа. А що буде, коли я повернуся з табору, куди втекла на літо? Спогади про Богдана? Його не розібрані речі та спроби удавати, наче його відсутність лише тимчасова? Чи пам’ятатиму я все, що зі мною відбувається, коли повернуся додому? Якщо повернуся взагалі, звісно… Чи зможу я й далі працювати простою вчителькою на роботі, яку ненавиджу до зубного скреготу? Чи варто пошукати те, що дійсно мені подобається? А що мені подобається? Мені подобається організовувати щось, бути в центрі подій, займатися чимось дійсно значущим… А ще я ненавиджу одноманітність, занудність та рутинність… Я оживаю, коли навколо щось відбувається, а особливо щось незвичайне… Трясця, мені подобається жити в Зачарованому лісі та бути Берегинею! Але ж я не можу тут лишитись...

— А що як вона не повернеться?

— Хто? — здивовано перепитує жихарка, припинивши жувати пиріг.

— Ядвіга.

Жихарка промовчала. Я ледве привчила її не боятися казати, якщо вона щось знає, а коли вона дійсно не знала — вона мовчала, як риба.

— Взагалі-то, є один спосіб відкликати її назад…

— Що-о??

Я мало пирогом не вдавилася!

— Чому ти раніше мовчала? Кажи швидше, що за спосіб!

Леся запанікувала від моєї бурхливої реакції та затрусилася, мов листочок. Я тут же збавила тон. З жихаркою треба делікатніше… Бо ще передумає говорити.

— Лесюню, мила моя, розкажи мені, будь ласочка, що ти знаєш, — поблажливіше та м’якіше повторюю своє прохання.

— Можна відправити їй екстреного листа.

Очі округлилися від подиву та знову хочеться верещати та нападати на Лесю з запитаннями, але змушую себе спинитися.

— Ти знаєш куди?

— Неважливо куди відправиться лист. Важливо — кому. Ядвізі Деянівні. Але це не означає, що вона його побачить, прочитає і тим більше якось відреагує… Бо вона ж у відпустці…