17.2. Не у своїй тарілці

Ми поспіхом йшли геть з крамниці до вихідного порталу.

— Що це було? — на бігу запитую у збентеженого на вигляд Волі.

— Радікса немає на ринку, — сухо відповів Воля.

— Ти йому віриш? Отак просто?

— Так. Він би знав.

— Чому він так відреагував на твоє питання?

— Невже ти не розумієш, Яно, наскільки серйозний цей артефакт? — накричав він на мене. Я замовкла і більше нічого не хотіла казати. Він зрозумів, що знову перебрав з тоном та емоційним градусом.

— Вибач, — буркнув він згодом.

— Та нічого. Я вдячна, що ти допомагаєш, але, мабуть, на цьому варто припиняти пошуки. Я не знаю, що мені робити. Краще дочекатися Ядвіги. А я — не вона.

Воля різко зупинився. Ми вже були на околицях ринку та можна було повертатися додому.

— Чому ти така невпевнена в собі? Чому так не віриш в себе? — раптом перепитав він та пильно подивився мені в очі. Знов цей погляд, знов цей магнетичний голос… Я не знала, куди діти очі, в який кут забігти, як сховатися від його питань.

— Я… Я просто не відчуваю себе на своєму місці й усе.

— А у звичному житті? У твоєму світі?

— У моєму світі? — перелякано перепитую, а сама здригаюся від приливу жару в тілі.

— Так. У світі Яни Петрівни, відьми-вчительки, яка не заміщує Берегиню лісу? Там ти на своєму місці?

Сковтую з полегшенням.

— Не знаю.

— Ти не така, як всі, Яно.

Він повільно наблизився обличчям до мого обличчя. Я почула у вухах відлуння свого серцебиття. Дивлюся прямісінько у його дивовижні очі та не можу відвести погляд. Так дивимось одне на одного цілу вічність. Хто ж програє ці диво-глядки? Завмираю, аж поки він не відпускає мій погляд, здаючись. Видихаю, розслабивши плечі.

— Ти не знаєш мене, щоб судити, яка я. Давай вже повернемося, — переводжу розмову, бо хочу швидше втекти від провокаційних запитань, які ставлять мене знову й знову в тупик.

Він мовчки відкриває портал та пропускає мене вперед. Сама галантність.

Виходимо на вже знайомій мені галявині недалеко від мого будиночка. Треба прощатися, але цей неприємний осад від розмови не пускає мене. Чую, як він дихає, ніби слова застрягли в горлі, які він стримує та не може відпустити.

— Дякую, що провів мене. Я піду вже.

— Яно! Стривай.

Обертаюся з цікавості.

— Вибач, що нагримав. Я розумію, що ти хочеш повернутися у своє життя, не хочеш ускладнень. Але іноді через ускладнення веде шлях до чогось більшого. Треба відпустити те, що є, щоб знайти те, що шукаєш.

Мене як громом вдарило. Згадався той сон, що я бачила, коли була у відключці після викрадення другої частинки. Ці слова уві сні якось невлад сказав мені Богдан. І ось я чую їх знову. Це ж не випадково? Еге ж не випадково — я в Зачарованому лісі.

— Що ти сказав?

— Вибач, але ти занадто обережна. Чому ти не застосуєш свою магію? Тобі має відкритися уся сила Духа Лісу, ти маєш лише розбудити його! Ти можеш це зробити як Берегиня! Що з тобою не так?

Та як він сміє так зі мною говорити?! Усе зі мною так! Просто… Просто він і гадки не має, чого мені коштує просто бути тут! Це дивовижа, що я взагалі протрималася стільки! Але, дідько, він правий… У його очах я слабка. Ну то й нехай. Вище голови не стрибнеш.

— Так! Ти маєш рацію! Я не гідна бути Берегинею цього місця. Я те, що мені дороге, не можу вберегти, що там казати про це місце!

— Так, може, час відпустити те, за що ти хапаєшся? Може, не дано втримати? Ти тримаєш ту душу, наче в ній вся суть твого життя, але це не так! Озирнись довкола!

Він різко замовкнув. Зрозумів по виразу мого обличчя, що перетнув межу, зачепив ту саму струну в моїй душі, яка не витримала та лопнула.

Шумно видихаю, не стримуючи подиву та злості одночасно, та хутко біжу додому. Він спробував зупинити мене, схопив за плече, але я вивернулася та прискорила крок.

— Ти гідна! Може, ти не найсильніша у світі відьма, але ти гідна! Я знаю! Чуєш?

Ці слова змушують мене зупинилася на мить, озирнутися на нього, але мені немає, що сказати, тож просто йду геть, а він хай кричить навздогін — байдуже.

— Ти та, кого щиро любить служниця, яку ти навіть служницею не вважаєш! Ти та, хто поважає інтереси навіть найдрібніших істот, як піксі чи то феї. Ти та, що боїться, але робить. Ти тут точно не на своєму місці, Яно. Ти занадто хороша, щоб бути тут! Але я б хотів, щоб це місце було гідним тебе... 

Я оніміла від почутого. Він був щирий. Дуже щирий. Настільки щирий, що тепер незручно стало мені, бо саме я — та, що обманює його та весь Зачарований ліс, вдаючи з себе відьму. Я — та, що вдає з себе іншу, та попри всі мої зусилля він бачить справжню мене. 

Намагаюся дихати глибше, щоб заспокоїтися, швидко забігаю в хату та закриваю за собою двері, але ще довго стою, притиснувшись до них, несила поворухнутись. Сльози кудись поділися. Він правий – мені тут не місце.