17.1 Що оракул нам віщує?

Лисий віщун знову почав плести свої незамислуваті рими.

— Із роду знатного походиш. Відьомська кров іде з землі. Коріння зв’язане пробудиш, зробивши вибір свій в імлі.

Втуплююся в лисого оракула не те що з подивом, а в ступорі. Це я-то знатного роду з відьомським корінням? Ха-ха. Схоже, Воля мав рацію. Це дійсно була не дуже гарна ідея й оракул каже те, що й ворожки на вокзалі, — те, що ти хочеш почути або якусь нісенітницю аби залякати та виманити ще грошей… До речі, про гроші.

— Дякую, пане оракуле. Візьміть плату, будь ласка, цим камінцем.

Я виклала гномівський брюлик на стіл та пішла геть у повному розчаруванні. Оракул любо прийняв камінь. Схоже, тут цим нікого не здивуєш, і багато хто з клієнтів, бажаючи лишитись інкогніто, розраховується артефактами чи іншими цінностями, щоб не виказувати власної енергії. Шкода, що все це було даремно. Нема в мені ніякої відьомської крові. Хіба що якщо взяти за аксіому, що всі жінки — відьми. Хоча про землю, може, він щось і вгадав. Я з села, людина, що виросла на землі, тож моє коріння дійсно там. Про імлу мовчу взагалі. Казна-що.

— Ну як сеанс? Вже знаєш ім’я крадія? — саркастично мовив Воля, бачачи неозброєним оком мою розгубленість та розчарування через витрачений брюлик…

— Ну добре-добре, ти мав рацію. Схоже, він несе казна-що.

— А я казав. Лише час втратили. Ходімо.

— Куди? 

На цей раз за рукав потягнув мене він та прискорив крок.

Прямую за ним. Може, ідея з Чорним ринком дійсно була не дуже? Ми швидко оминули з десяток рядів, поплутали ринком, ніби заплутували сліди. Воля нічого не казав та просто вів мене за собою. А зупинилися ми біля якоїсь крамнички з порожньою вивіскою та дощечкою, прибитою до дверей, на якій кривим почерком був написаний не дуже зрозумілий мені сьогоднішній асортимент, який здебільшого складався зі страшних позицій типу «свіжі крильця піксі», «клюви крокозябрів», «Усе для феніксів» і таке інше.

— Зайдемо до одного мого знайомого, — пояснив він та пропустив мене вперед, відкривши двері переді мною.

— Гой єси, Радміре.

— О, Воля! Давно тебе не було видно! А кого це ти мені привів?

Зморщений старий ельф з купою сережок, навішаних на бородавчасті мочки вуха, пильно вчепився в мене поглядом. Його обличчя скривилося у щасливій посмішці.

— Та так, подруга моя. Аманда.

— Гой єси, Амандо! Така красуня — отже відьма не інакше. Що вас цікавить, друзі мої? Любовне зілля? Порошок хтивості? А може, зілля забуття, щоб не мучитися потім докорами совісті, га? Вже все готове, нічого не треба варити, змішувати… А може, хочете спробувати зілля закоханості? Діє три доби.

Дідуган підморгнув й одразу поліз під прилавок та став діставати різні банки-склянки. Я розгублено подивилася на Волю.

— Ні, діду Радміре. Ми не за тим. Хоча трохи вогняних яблук я все-таки візьму… — швидко промовив Воля.

Цікаво, звідки він знає цього ельфа? Вони явно знайомі давно. 

Ельф кивнув та поліз на полицю за яскравими помаранчево-червоними блискучими плодами, що світилися, немов лампочки. Я аж рота роззявила від такої дивини.

— Ось, свіженькі, як завжди. Тобі зі знижкою! Як завжди, — мовив продавець. Вольдемар швидко розрахувався, простягши руку долонею вверх. З неї, мабуть, виходила необхідна кількість енергії та переходила в руку ельфа. Щось типу магічного NFC, вбудованого прямо в руку. Як працює цей обмін я досі не дуже розумію, але намагалася вдавати з себе незацікавлену. Воля спакував ці свої вогняні яблука, заховавши їх у шкіряний рюкзак за спиною. Цікаво, для чого йому ці дивовижні плоди? 

— Дякую, Радміре. Слухай, тут така справа…

— Ну?

Ельф примружив око та впер руки в боки, приготувавшись слухати.

— Ми шукаємо один старовинний артефакт.

— Я не торгую артефактами вже років сто, ти ж знаєш…

— Так-так, але ж ти в курсі, хто торгує.

— Тю. Та до Людвіга зайди, чи в крамницю Сварожичей…

— Ні. Ми шукаємо дещо ДУЖЕ рідкісне, — Воля наголосив на слові «дуже», натякаючи на делікатність питання та нелегальний продаж, звісно. Ельф обперся руками о прилавок, а Воля нахилився до нього нижче.

— Нас цікавить… радікс.

Ельф запитально дивився на Волю та на мене, крутячи головою, примружився іншим оком та перепитав:

— Облиш це. Він тобі не допоможе. Облиш, Воля! — процідив крізь зуби ельф. Воля й бровою не повів.

— Хтось викрав частину. Треба знайти та повернути її на місце. От і все.

— Отак, значить?

Ельф відсунувся від Вольдемара та продовжував сканувати нас поглядом, ніби вивчаючи наші наміри.

— Того, що ви шукаєте, немає на Чорному ринку, — безапеляційно відрізав він нарешті.

— Брешеш! — вигукнув Воля.

— Та щоб мене короста вхопила, ти знаєш, що не брешу! — вигукнув ельф та стукнув по прилавку так, що підскочили баночки-скляночки, і я з ними з переляку. – Ану забирайся звідси!