17. Чорний ринок

Чорний ринок виявився звичайнісіньким ринком, тільки більш занедбаним та брудним, ніж ярмарок, який я урочисто відвідувала у Зачарованому лісі. Якщо там були ще співи й танці, якась розважальна програма та смаколики, то тут все було буденніше. Маленькі прилавки, що нагадували саморобні кривенькі генделики, не дуже привітні продавці та дуже підозрілі маги-покупці, більшість з яких приховували свою зовнішність.

Ми з Волею не виділялися з натовпу. Я ходила за ним та вслухалася в розмови.

— Мені три нутячі жабри.

— Ще свіженькі плотоядки є. Не бажаєте?

— За два квінтони віддаси все?

— Забирайте.

Навколо всі перемовлялися про товари, запитували якісь дивні штуки, торгувалися. Я теж з непідробною цікавістю роздивлялася товари на прилавках, яких було небагато насправді. Усе найцікавіше діставалося з-під поли.

— Нагадайте, навіщо ми сюди прийшли? — іронічно запитав Воля.

Навіть не знаю, що йому відповісти… Шпигунка з мене така собі. До когось звертатися та запитувати напряму про зниклий амулет я не можу, бо чутки поповзуть про зникнення не лише по Зачарованому лісу, а ще й по всій спільноті магів. А привертати до себе зайву увагу ще й на вищому рівні взагалі не хотілося. Не вистачало ще якогось з’їзду, консиліуму чи ще чогось за моєї участі.

— Я не знаю, в кого можна запитати, — шепочу йому на вухо.

Вольдемар зітхає, дивиться на мене розчаровано та качає головою. 

Ну вже як є, Вольдемарчику! Раптом помічаю на одному з генделиків надпис «Оракул». У голові наче лампочка засяяла! Це ж воно! Я ж думала про провидицю. Я так і знала, що недаремно мене тягне на цей ринок.

— Нам сюди, — впевнено промовляю та тягну Волю за рукав.

— Ти смієшся? У жодному разі! Оракули говорять загадками, їхні передбачення завжди двозначні. Ви ніколи не зрозумієте, що станеться. Вони тільки зіб’ють з пантелику.

— Але ж ми не будемо просити передбачувати майбутнє. Ми запитаємо про минуле!

Воля витріщився на мене, як на скажену, похитав головою, але здався.

— І нащо я дозволив себе в це втягнути? — сплескує він руками.

— Ходімо, — впевнено повторюю я та сміливо відвожу рукою темні запилені фіранки, що закривають вхід з вулиці.

Всередині було темно, аж раптом посеред кімнати спалахнула скляна куля, освітивши простір довкола. Вона стояла на величезному столі, застеленому темною скатертиною, що одразу важко було розгледіти, тож здавалося, що куля зависла в повітрі темної кімнати. Над кулею схилився лисий страшкуватий чоловік. Його вигляд якось не дуже клеївся з моїми уявленнями про ворожок та оракулів. Я позадкувала до виходу, але згадала, що це може бути нашим шансом дізнатися про злодія, тож пішла ва-банк.

— Вітаю вас, оракуле.

— Хочете дізнатися своє майбутнє? — солодко промимрив лисий чоловік, не відриваючи очей від кулі. Його обличчя взагалі не змінювалося та не випромінювало жодних емоцій. Голова його нагадувала видовжену кулю без жодної зморшки. Визначити вік оракула було практично неможливо. Брів та вій над величезними очима теж не було. Очі були схожі на півкола, і тільки під ними були вигнуті дугами зморшки, від яких на шкіру падала тінь та робила обличчя ще страшнішим.

— Ні. Власне, хотіли дізнатися про минуле.

— Сідайте, панове. Сміливіше. Не хвилюйтеся. Усе, що буде сказано в цій кімнаті, залишиться у цих стінах навіки.

Тієї ж миті на стіні за спиною оракула засвітився якийсь символ чи руна. Мабуть, це щось типу печатки таїнства. Сподіваюся, він не попросить мене підписувати якісь договори кров'ю? 

Воля усім виглядом дає зрозуміти, що не вірить у це все та не піде до оракула, тож я  всідаюся перша на м’яке обшарпане крісло, оббите темно-червоним оксамитом. Воля стає позаду мене, не займаючи жодного зі стільців, що стояли трохи далі в напівтемряві під стінами кімнатки.

— У мене дещо зникло. Хоча це річ не особиста, але я несу за неї відповідальність. Я хотіла б знати, якщо ваша ласка, хто вкрав її.

Куля на столі засяяла яскравіше, очі оракула розширилися, з півкуль перетворившись на величезні кулі на обличчі. Навіть зморшки під очима розправилися, а вираз обличчя нарешті змінився на здивовано-страшний. Мені стало моторошно. Я була наче прикута до стільця, і навіть не могла кліпнути очима — настільки мій погляд був прикутий до цього манливого загадкового світла. Втім я не бачила навкруги нічого. Оракул почав говорити.

— Рука того зробила це, хто влади хоче попри все. Змінити лад рука бажає та хаос принесе до краю.

Оракул замовк.

Цікаво. Ще й у риму. Але нічогісінько не зрозуміло, як і казав Воля.

— Так, все. Амандо, я почекаю тебе надворі, — буркнув незадоволений Воля та вийшов.

То й що, не зважатиму на дратівливого стежника. Що він розуміє в передбаченнях? Це все як мінімум цікаво, навіть якщо і брехня. А раптом це єдиний наш ключ до пошуку злодія? Правда, римований і зовсім не зрозумілий, але все-таки.

— Чи не могли б ви точніше побачити хоча б до якого роду належить ця рука? — наважилася уточнити я.