14.1 Вогневиці

Щоб зустрітися з вогневицями, як виявилося, було достатньо розпалити вогнище у величезному старовинному каміні, що вкривався пилом у гостьовій кімнаті. Значить від нього таки є користь.

А я-то думала, навіщо у будиночку взагалі камін, якщо погода тут завжди однакова: по-весняному тепла й сонячна. А виявляється, застосування у нього таки є. І навіть за призначенням.

— Кажуть, іноді у Зачарованому лісі буває зима, — згадала чомусь Леся, закидаючи дрова в камін.

— Та ти що? — театрально закочую я очі.

— Так. Коли Дух лісу дуже хоче відпочити. Він глибоко засинає та дає відпочинок усім рослинам та тваринам, що його населяють.

Вона підпалила сірник, старий папір та дмухнула на дрова якимось порошком, який моментально пихнув, розігнавши яскраве вогнище всередині. Так дивно споглядати на камін влітку.

— І як давно цей ваш Дух лісу відпочивав так востаннє? 

— Років з двісті тому.

Оце трудоголізм! Оце дядько працює, якщо дух можна назвати дядьком. Чомусь ліс у моїй підсвідомості асоціювався саме з дядьком. Старим, буркотливим, але дуже серйозним та зайнятим.

— Але для Духа Лісу — це зовсім невеликий строк, — зауважує жихарка.

Леся проказала у вогонь якісь слова латиною, і тепер залишалося лише чекати візиту славнозвісних вогневиць. Ми відійшли на безпечну відстань, Леся постійно підбадьорювала мене. І насправді страх відступив. Поруч із нею мені не було страшно дивитися на полум’я та стояти так близько. Це просто вогонь зрештою. А мій страх лише у мені.

Вогневиці не забарилися. Точніше вона. Вогнище пихнуло, розсипавши іскри на підлогу, яку Леся завчасно намочила, розгорілося яскравим біло-жовтим полум’ям та перетворилося на кулю, яка раптом почала говорити зрозумілими мені словами. Я і злякатися не встигла.

— Вітаю, Берегине! Я Вогняна, правителька дому лісових вогняників.

Як банально. Вогняна — правителька вогняників. Це те саме, якби мене звали Людяною. Або Людмилою? Хм… Цікава думка. Так, зосередься, Яно. Треба швидше це завершити та загасити кляте полум’я.

— Вітаємо вас, Вогняно. Ми лише хотіли запитати щодо вашої частинки радікса.

— З ним усе добре. Чому ви запитуєте?

— Тому що хочемо застерегти вас щодо можливої спроби крадіжки.

Чомусь з Вогняною я вирішила бути цілковито відвертою. Якщо з нереїдами я намагалася приховати істинні причини свого візиту, як і з гномами, власне, то з вогневицями страх затьмарив усю обережність. Хотілося якомога швидше це все завершити, тож вирішила одразу перейти до справи та покінчити з цим.

— Вогняники не крадуть одне в одного.

— Перепрошую, тобто?

— Амулет знаходиться там, де його можуть досягти тільки вогняники. Інші живі істоти, чи то маги, чи то духи, не мають сили взяти те, що охороняється вогнем.

— Ви впевнені, що ваш захист неможливо затушити водою, наприклад, чи ще якоюсь магією. Наприклад, магією нереїд?

— Фу-уф! 

Куля-полум’я пихнула з такою силою, що іскри посипалися ще сильніше. Леся перелякано починає мочити ганчірки та кидати їх на підлогу, а я відсахнулася трохи далі від каміна.

— Ці нереїди безсилі проти нашої магії! Їм ніколи не загасити вічне полум’я гори Ватри навіть якщо вони заллють її усім своїм морем! Ми висушимо його — це лише питання часу.

— Так, почекайте! Не спалахуйте так! Ніхто нікого не топитиме і не сушитиме! Вогняно, я просто хочу впевнитися, що амулет під надійною охороною.

— Навіть не сумнівайтеся, Берегине! Вогняники зберігають його протягом тисячоліть з моменту договору між Першою Берегинею Лісу та Вогняним Елементалем — Духом-пращуром, моїм славетним дідом Ватрославом.

Ну ви гляньте, яка впевнена! Когось вона мені нагадує... Саме так! Королеву Дарію, як так само вихвалялася недоступністю своєї часточки радікса... Що вода, що вогонь — нетерплячі та пихаті стихії.

— Річ у тому, що один з домів вже не вберіг свою частинку амулета, тому я хочу впевнитися, що ви добре турбуєтесь про безпеку.

— Дайте вгадаю, це нереїди? Ха! Я так і знала, що вони не здатні ні на що, окрім як риб розводити…

— Це неважливо хто. Важливіше, що крадій може спробувати знов. То ви кажете, амулет може взяти тільки вогневиця та винести його з цієї гори… Ватри, так? Ви впевнені, що серед вас немає зрадників?

— Звісно, Берегине. У жерло Ватри може проникнути тільки вогневиця. Більше ніхто не витримає такої температури та миттю перетвориться на попіл. Тому наша схованка — найнадійніша навіть попри те, що всі знають, що вона у глибині Ватри! — гордовито резюмувала Вогняна, пихнувши ще однією порцією вогню.

Відчуваю, як починаю пітніти, наче в хамамі. За Лесану й годі казати, її хутро стало вологим, бо вона ще й постійно мочить ганчірки та розливає воду навколо каміну.

— Добре. Дякую вам, пані Вогняно. Ви нам дуже допомогли, — обмахуючись серветкою, пришвидшую я хід розмови. Треба вже випровадити її якнайшвидше звідси, бо у гостьовій можна запарювати віники та паритись, як у бані. Температура зростає дуже швидко.