12.3 Вчительками народжуються

— Бути провідником для душ в інший світ, на іншу сходинку зростання – хіба це не чудово? А як щодо вас, Яно Петрівно? Вам подобається бути Берегинею?

— Власне, я лише Заступниця, — ніяковію. Сама ж нарвалася на подібне запитання у відповідь. — Якщо чесно, то я була не готова до такої відповідальності.

— Магія Берегині не обрала б вас у Заступниці, якби ви були не готові. Я вже казав вам про це. До того ж ви, здається, добре справляєтесь.

А він не такий вже й поганий! Може, він просто не довіряв мені, а зараз побачив, що я здатна на більше, ніж застрягати у городі у позі кокона. Принаймні сьогодні він навіть люб’язний і немає цієї постійної підковирки в його розмовах.

— Якщо бути відвертою, то мені дуже хочеться повернутись до звичного життя якнайшвидше.

— А чим ви займалися?

— Я вчитель.

— То ви викладаєте в академії?

— Взагалі-то в школі.

— Навчати юних магів — не легка задача. І якій дисципліні ви навчаєте?

Взагалі-то, моїх учнів непогано було б навчити просто дисципліні. Привести б його на урок до моїх монстриків, нехай би всралися від переляку. Один цей погляд суворий чого вартий! Хоча ще не відомо, хто б всрався від жаху… Мої монстрики на таке здатні, що й стежника з його магією довели б до сказу так, що він сам себе хотів би переправити в якийсь інший світ. 

Пам’ятаю, як одного разу вони підкараулили, коли фізкерівник закриється в туалеті, та підкинули туди димову шашку з петардами. Бідолашний вискочив з кабінки без штанів, впав та поповзом вибирався з туалету, засвітивши усе своє багатство… Це було жахливо. Бідолаха звільнився через сором та моральну травму. 

А скільки разів вони коїли лихо зі мною! То ящірку закидали мені у вікно (клятий перший поверх), то жабу. На щастя, не боюся я земноводних — тут вони не на ту напали. Я ж у селі росла. То було діло, у їдальні облили мене (нібито випадково) водою, щоб побачити мій бюстгальтер крізь блузку. З того часу я ношу тільки з підкладкою…
Але те, що вони вдіяли минулого разу, підсипавши мені щось у каву, в жодні ворота не лізе. Мерзотники. Досі не можу до тями прийти. Хоча я вже почала вірити в магію і в те, що ті гриби в каві ні до чого.

— Я більше з виховної роботи, — викрутилася я. – Що ж, мені вже час. У нас з Лесаною ще є плани на сьогодні. Дякую за цю розмову. Ваші вибачення прийняті.

Різко зупиняюся, демонстративно розвертаючись в бік будиночка.

— Дуже радий був з вами знов зустрітися, Яно Петрівно. Якщо вам буде необхідна будь-яка допомога, звертайтеся. Я завжди до ваших послуг.

— Дякую. А як ваше по батькові, до речі?

— Берхтрамович. 

Ой, лихо... Нащо я спитала? Таке хіба можна вимовити? Що це за родовід у нього такий?

— Можна просто Воля. На все добре, Яно Петрівно.

— Угу. Бувайте...

Цікаво, він чекав, що відповім тим самим? Мовляв, звіть мене просто Яною? Якось мої вчительські замашки заважають. Та й він такий суворий, що якось хочеться тримати відстань. Побуду ще Петрівною... От правда, його "Берхертович" я не подужаю.

Вольдемар кивнув у відповідь та попрямував у бік потрібного лісового порталу. Я ж повернулася до хатини майже бігом. Мене переповнювали емоції від цієї розмови, а ще хотілося поділитися ними з Лесаною.

Лисичка від хвилювання поприбирала всю кухню. Все навколо блищало й сяяло. А от і вона, моя руда незамінна помічниця.

— Невже мене так довго не було?

— Ох, пані, я так хвилювалася! То він не викрив вас?

— Ні. Ти знаєш, не такий вже він і поганий, цей Воля…

— Ну краще б вам із ним більше не зустрічатися… — по-материнськи застерегла жихарка. Яка ж вона мила, коли так піклується про мене.

Оглядаю неперевершену чистоту та вдихаю приємну свіжість та аромат мийного. Хоча стривайте. Дещо не вписується у звичний інтер'єр... 

— Здається, ще одна зустріч таки відбудеться, — відповідаю Лесі, а сама знімаю з вішака капелюх з темно-синьою стрічкою…