12.2. Довіряти чи ні?

Погода сьогодні, як завжди навколо мого будиночка, приємна: і неспекотна, і не прохолодна. Я вже якось навіть сумую з дощем. Чи бувають тут взагалі дощі? Запитувати у Вольдемара, звісно, я не буду. А от про вибачення хотілося б детальніше…

— То що ви казали про…

— Так, вибачте мені, будь ласка. Я не повинен був так з вами розмовляти. Звісно, ви не винні у тому, що сталося.

Він полегшено видихнув, а я мимоволі усміхнулася. Приємно було почути ці слова. Він говорив щиро, без іронії. Та й взагалі сьогодні він якийсь інший, приємніший.

— Дякую. Я не ображаюся. Хоча я дійсно дуже засмутилася через тих нещасних піксі та фей. Шкода їхні душі.

— Не переживайте, Берегине. Вони просто завершили свій життєвий шлях у цьому світі, щоб розпочати його в іншому. Коли-небудь на всіх нас це чекає. Хоча ви ще занадто молода, щоб задумуватись про це, правда? Вам напевне і трьохсот немає… І я, звісно, не мав щось вам казати про дух, що… Ну ви зрозуміли.

— Мабуть, — невпевнено булькнула я. 

Знову починає про дух. Не віддам я тобі Бодю. Не віддам! Ще й скільки він там сказав мені років? А скільки, цікаво, за відьомськими мірками, мені можна дати? Ну точно не триста! З глузду взагалі з’їхав, Вольдемаре? Треба було б уточнити у Лесі. 

— Про вік не ввічливо запитувати, — ухиляюся від відповіді.

— Ну звісно. Знову перепрошую, — м’яко усміхнувся він. — Вам якимось чином вдалося переконати нереїд повернути річку у попереднє річище?

Що я бачу? Невже у його очах блиснув вогник непідробної цікавості? Он воно що! То ти думав, я дурепа та нездара, а тут так швидко владнала справу? Як же приємно виявлятися тією, що має рацію. А ще приємніше, коли він такий люб'язний до мене, майже лагідний. Невже він настільки вражений мною?

— Так, принцеса Маріінна мешкатиме тут замість свого вмерлого батька та дбатиме про води річки. Хоч це й тимчасове рішення, втім зайвий час допоможе знайти більш довготривалий вихід. Тим більше, що зараз є чим займатися з цим зникненням.

Ой! Яно, що ж ти мелеш? Не можна йому про це казати! Якщо в будинку дар мовлення в мене пропав і всі слова кудись розгубилися, то зараз, схоже, почалася словесна діарея. Ну хто мене за язика тягнув?

— Яким зникненням? — перепитав він. Його очі розширилися, широкі густі брови трохи насупилися.

Не піддаюся паніці та намагаюся вийти з ситуації:

— Та наче й дрібниці, але так важко щось відшукати в будинку Ядвіги... То каміння портальне пропаде, то зілля якесь... Ну ви розумієте.

Здається, він купився, бо більше не став нічого уточнювати. Тільки брови насупив так...

— А ви давно в Зачарованому лісі мешкаєте? — вирішую перевести тему.

— Від народження.

Варто удати, що здивована і не знаю його історії. А Леся ж мені трохи розповідала про нього, і що він не чистокровний відьмак та наполовину стежник. Здається, мені вдалося трохи перейняти ініціативу та відчути себе впевненіше, ставлячи його у трошки незручне становище. Побудь-но в моїй шкурі, Вовчику-Вольдемаре.

— Ви напевне чули варіанти моєї історії життя від лісових мешканців?

— Га? Варіанти?

— Так. Що вам розповідали? Що я відлюдник, який ненавидить високе товариство магів, які не прийняли вибір моєї матері — мого батька-стежника та мене? Чи що я живу осторонь, бо переховуюся у Зачарованому лісі від правосуддя? Чи, може, що я торговець душами на чорному ринку?

О, це вже цікаво. Тож чорний ринок існує… Гаразд, потім треба буде розпитати в нього обережненько. Виходить, про нього тут мало не легенди складають.

— І що ж усього цього правда?

— Все потроху і нічого цілковито. — його обличчя осяює хитра усмішка. – Але мушу запевнити, що нічого, що суперечило б законам стихій я не робив. І так: я не люблю високе магічне товариство. Кажу вам про це відверто, бо ви, як мені здалося, також не зовсім слідуєте традиційним настановам.

— Це ви про що? 

Серце знов пришвидшило биття, панічно намагаючись втекти з грудної клітини та від цих каверзних запитань.

— Може, я помиляюся, але ви ставитесь до служниці як до рівної собі, їсте із нею за одним столом, спілкуєтеся на рівних… Ви не боїтеся здаватися слабкою чи чогось не знати… Зазвичай вищі маги не поводяться так. Гадаю, Зачарованому лісу пощастило хоча б із заступницею Берегині.

Я здивовано кліпнула. Потім ще раз. Це він мене так похвалив чи знову підозрює в чомусь?

— Лесана — прекрасна помічниця, і я не можу ставитися до неї інакше. А що ви там казали про торгівлю душами на чорному ринку? Ви точно таким не займаєтеся? — ніби й жартую, а сама нагострила вуха, щоб дізнатися хоч щось про цей ринок. 

Леся, на жаль, взагалі нічого про це не знає. Сказала лише, що щось таке чула, але якщо він і є, то місце те дуже небезпечне та відвідувати його точно не варто людині, що вдає з себе відьму. Виглядала вона переконливо збентеженою, тож я вирішила, що вона точно мені тут не допоможе.

— Схоже, вас щось бентежить в мені? Що саме?

— Та ні, що ви… Просто робота у вас така непроста. І ви так сказали, що не порушуєте закони… Я як Берегиня маю знати, що діється в лісі. Якщо щось незаконне на кшталт нелегальних ринків чи щось таке, де відбувається щось погане, то я маю знати про це. То що вам відомо?